Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

По суті всі побачені герцогом жителі Ловчого вказували своїм виглядом на добробут селища. Ніяких жебраків, п’яниць чи обірванців. Всі працюють, хоча і виглядають, немовби застрягли в позаминулому столітті. Та Раймар вже звик до такого феномену. Чим глибше вони занурювалися в надра країни, тим простіше там виглядали жителі. Природніше, чи що.

- Вітаємо, ясновельможний пане, - тим часом відізвався староста. – Я Ерсте Айгаман, син Нура, онук Дойтла.

Вочевидь чоловік розраховував на те, що імена його предків щось скажуть гостю. Проте Раймар був далеким від тутешніх земель. Вони навіть не прилягали до його герцогства. А отже родичі старости залишилися лише іменами в історії. Хоча те, з якою гордістю Ерсте називав їх, говорило про якісь звитяжні подвиги. Гість навіть спробував пригадати, яку інформацію йому надали про це селище. Свою назву воно отримало через головний промисел жителів – лови. Навколо майже не було полів для сільськогосподарської обробки. Зате усі найближчі містечка вели активну торгівлю з Ловчим. Риба, дичина, хутро, вироби з кісток та дерева – ось чим були багаті мешканці селища. А ще їх знахарка. Але про це потім.

- Вітаю, Ерсте Айгаман, син Нура, онук Дойтла, - гість спішився та простягнув старості руку для потискання. Він не збирався хизуватися своїм титулом та хотів показати себе, як можна ближчим до селян. – Мене звати Раймар. Я прибув до вас у особистій справі.

- Проходьте, пане, всередину. Ви з дороги втомилися, дозвольте прийняти з почестями, - ввічливо запропонував Ерсте.

До Раймара одразу ж підбіг хлопчина, аби забрати коня. Віддаючи повід, гість попередив:

- Обережно, він кусається. І не давай йому надто холодної води.

- Не хвилюйтеся, пане, - кивнув хлопчина, - в найкраще стійло поставлю. Напою, як слід, та почищу.

Ворон з недовірою покосився на нового опікуна, але дозволив забрати себе до господарчої частини двору. Тим часом Раймар увійшов до будинку старости та зайняв запропоноване місце за масивним столом. Через пару хвилин до них підійшла вже немолода, але гарна жінка.

- А це моя дружина, - з гордістю промовив Ерсте. – Ельріка.

І ось герцог зрозумів, звідки у старости такі гарні манери. Його дружина явно була не з простого роду. Це легко зрозуміти навіть з імені. Селяни зазвичай давали дітям простонародні імена. Як ось у Ерсте – «перший». Скоріше за все він був першою дитиною в сім’ї Нура. І тільки у великих містах вельможі обирали щось солідне та хитромудре.

Навіть статура Ельріки казала про її гарне походження: світлі очі та шкіра, русе волосся, тонкий стан незважаючи на вік. А головне – постава. Це не та жінка, яка з дитинства звикла тягати відра з водою чи поратися біля худоби. Хоча Раймар був впевнений, що вона вміє все.

Цікава пара. Навіть захотілося дізнатися, як вони познайомилися, а тим більше одружилися.

Тим часом Ельріка поставила на стіл тацю з двома глечиками та парою срібних келихів.

 - Найкраще вино в окрузі та джерельна вода.

Подякувавши, Раймар налив собі води. Ельріка ж зникла на кухні, роздаючи накази, які страви подати на стіл.

- Чим я можу допомогти ясновельможному пану? – обережно поцікавився староста.

- Я шукаю одну дівчину, - «закинув вудочку» герцог.

- То треба було приїжджати раніше, - розсміявся Ерсте. – Більшість вже засватані та чекають завтрашнього вечора.

- А що буде завтра? – здивувався Раймар.

Тим часом повернулася Ельріка з тацею їжі. Вона з докором подивилася на чоловіка та промовила:

- Ерсте, не всі мріють одружитися. Ясновельможний пан, мабуть, шукає ту дівчину з лісу.

- А-а… - якось розчаровано відповів староста. – То вам, пане, треба до Ади. Тобто, знахарки нашої.

- Тільки почекайте до післязавтра, - з невеликою тривогою попросила Ельріка.

- Чому? – гість з зацікавленістю вдивлявся в гарне обличчя жінки.

- Розумієте, в нас дві доньки на виданні, - відповіла та, махаючи рукою убік кухні. – А завтра День Благословення Олеандри.

- Чув про таке.

Раймар пригадав, що саме в цей день знахарка використовує занадто сильну магію, аби поєднати людей зв’язаних примарним «істинним коханням». Що ж, двох зайців одним пострілом, як -то кажуть.

- Добре, я почекаю, - кивнув герцог. – І, будь-ласка, називайте мене просто Раймар. Без усіх цих «ясновельможностей».

- То ви залишитеся в Ловчому на святкування? – якось занадто радісно запитав Ерсте.

- Якщо буде в кого оселитися на декілька днів, - кивнув гість.

- За це не хвилюйтеся, - все так же радісно запевнив староста. – Гості в нас часто бувають. Ми для них у корчмі декілька кімнат зробили. Не соромно і вельможу поселити.

Невдовзі до Ерсте приєдналися і його старші сини. Вони з задоволенням розповідали про свій промисел, про родини, про навколишні ліси та інші поселення. На вечерю ж зібралася уся сім’я старости. Раймара, як дорогого гостя, теж запросили. Про що герцог ні разу не пошкодував. Стіл накрили в садку під вишнями. І, чесно кажучи, Раймару ця трапеза сподобалася набагато більше, ніж будь-яка вечеря у палаці.