Джонатан Франзен - Свобода

Волтер, який терпіти не може, коли йому брешуть, відповів на це: «Ну добре, якщо тобі десерт не подобається, то ти легко протримаєшся без нього цілий місяць», а я все думала: «Волтере, Волтере, це погано закінчиться». Джоуї відповів йому: «Я і рік протримаюсь й узагалі ніколи в житті не їстиму десерту, за винятком випадків, коли буду гостити в когось і не захочу його ображати», — і такої обіцянки було достатньо, то була серйозна загроза, бо він такий упертий, він напевно це зробить. А я їм тоді: «Стійте, хлопці, тайм-аут, десерт — дуже корисний, воно того не варте», що тієї ж миті зіпсувало весь авторитет Волтера, в той час як уся суперечка була спрямована на підтримання цього авторитету. А я зуміла скасувати все, чого він досяг.

Іншою особою, яка обожнювала Джоуї понад усе, було дівча Монаген, Конні. Вона була дуже серйозна та мовчазна дівчинка з бентежливою звичкою не зводити погляду зі співрозмовника (очима вона взагалі не кліпала і справляла таке враження, ніби була не від світу цього). Опівдні вона завжди приходила на кухню Петті, допомагала розкладати тісто для печива по ідеально круглих формах, але робила вона це завжди так ретельно, що масло тануло, від чого тісто виблискувало темним сяйвом. В той час як дівчинка наповнювала одну форму, Петті робила вже одинадцять, а коли все було готове, Петті завжди питала в Конні дозволу скуштувати одне «дійсно видатне» (менше, твердіше, гірше) печиво. Джесіка, яка була на рік старша за Конні, схоже, з радістю віддавала територію кухні сусідській дівчинці, а сама в цей час читала книжки або гралася із мешканцями свого тераріуму. Конні не являла собою жодної загрози будь-кому, а особливо — такій всебічно розвиненій дитині, як Джесіка. Конні зовсім не мала відчуття цілісності — занадто заглиблювалась у деталі. Коли вона малювала, то зафарбовувала декілька ділянок одним фломастером, а все решту залишала, як воно є, і не звертала уваги на спонукання Петті спробувати й інші кольори.

Постійна прихильність Конні до Джоуї була вже давно очевидною для всіх матусь, за винятком, здається, Петті — можливо, тому, що сама Петті так само любила його. У Лінвудському парку, де Петті іноді організовувала спортивні заняття для дітей, Конні сідала окремо від усіх на траві й виплітала невідомо для кого вінки з конюшини, і час проходив повз неї, доки Джоуї не брався до бити чи вів футбольного м’яча полем — це миттєво пробуджувало її інтерес. Вона була нібито уявлюваний друг, який іноді ставав видимим. Джоуї, у своєму вмінні володіти собою, розвиненому не по роках, дуже рідко вважав за необхідне бути грубим з нею при своїх друзях, а Конні, у свою чергу, кожного разу, коли хлопці починали бавитися, демонструвала достатньо розуму для того, щоб просто відступити й зникнути — без дорікань або прохань. У неї завжди лишався завтрашній день. Довгий час у неї лишалась іще й Петті, яка стояла на колінах над грядками або залізала на драбину у заляпаній вовняній сорочці, беручи на себе сізіфову працю підновити фарбу на вікторіанській домівці. Якщо вже Конні не могла бути поряд із Джоуї, вона намагалась, принаймні, стати корисною для нього та підтримувала компанію його матері, коли його не було вдома.

— То як у тебе із домашнім завданням? Потрібна якась допомога? — питала дівчинку Петті з драбини.

— Матуся допоможе, коли прийде додому.

— Вона, мабуть, буде стомлена, вже пізно. А ти б могла здивувати її та зробити його зараз. Як дивишся на це?

— Та ні, я почекаю.

Коли саме Конні та Джоуї почали займатися сексом, не було відомо нікому. Сет Полсен був радий вважати (втім — без доказів), що Джоуї тоді було одинадцять, а Конні — дванадцять. І підозри Сета засновувались на приватності, яку їм надавала домівка на дереві, що її допоміг збудувати Волтер на старій дикій яблуні на нічийній ділянці. До того моменту, коли Джоуї закінчив восьмий клас, його ім’я вже стало постійним об’єктом для посилань усіх сусідських хлопців, коли ті відповідали на підкреслено-невимушені питання батьків про сексуальну поведінку їх однокласників; а пізніше Люди стали припускати, що наприкінці літа й Джесіка щось зрозуміла — бо раптово, без жодних пояснень, вона стала вражаюче презирливо ставитися до Конні та свого брата. Але ніхто ніколи не бачив, щоб вони проводили час наодинці — до наступної зими, коли вони почали працювати разом.

За словами Петті, урок, який Джоуї виніс із суперечок з Волтером, полягав у тому, що діти мають слухатися дорослих тому, що ті мають гроші. І це стало наступним проявом його винятковості: в той час як інші матусі стогнали з приводу відчуття власної правоти, з яким їхні діти вимагали кишенькові, Петті зі сміхом описувала розчарування Джоуї з приводу необхідності просити в батька певні кошти. Сусіди, які наймали Джоуї, знали його як несподівано працьовитого прибиральника снігу та листя, але Петті казала, що в душі він ненавидить свій невеличкий заробіток і вважає, ніби прибирання під’їзних доріжок для дорослих — то інший, просто ще один засіб поставити його в небажану залежність від них. Сміховинні шляхи заробітків, що їх пропонували скаутські організації: продаж передплат на журнали сусідам, вивчення магічних фокусів та розповсюдження квитків на магічні вистави, пошук інструментів для таксидермії та набивання чучел сусідських судаків-призерів, — усе це просто смерділо чи рабством («я — таксидерміст правлячого класу»), чи, ще гірше, благочинністю. І так, неминуче, йдучи за своєю метою звільнитися від Волтера, Джоуї став підприємцем.

Хтось, можливо й сама Керол Монаген, оплачував навчання Конні в маленькій католицькій академії Святої Катерини, де дівчата вдягнені у форму і не можуть носити жодних прикрас, за винятком однієї каблучки («простої, суцільнометалевої»), одного годинника («простого, без коштовних каменів») та сережок («простих, суцільнометалевих, не довших за половину дюйма»). Так сталося, що одна з популярних дев’ятикласниць школи Джоуї, центральної школи Сент-Пола, повернулася з родинної подорожі до Нью-Йорка з дешевим годинником на руці — так-от, під час ланчу всі дивилися на неї з обожнюванням, бо на жовтому ремінці продавець з Канал-стрит[7], за бажання самої дівчини, набив маленькі яскраво-рожеві пластикові букви, що складали слова: «Не називай мене донькою» з пісні «Перл Джем»[8]. Як сам Джоуї пізніше згадував у своїх есеях на іспитах до коледжу, він одразу виказав ініціативу розшукати джерело фінансування виробництва таких годинників та вартість преса для створення подібного принту. Він інвестував чотириста