Ірина Литвин - Моріс, Ірина Литвин

Наступного дня з самого ранечку Марченки збиралися на риболовлю. Тато Герб і Моріс накачали насосом дві надувні лодки, а тоді спустили їх на воду.
Мама приготувала бутерброди з собою. Дівчата прослідкували щоб ніхто нічого не забув. Коли все було готово, вони почали вмощуватися у човни. Мама з татом були в одному човні, а Моріс з дівчатами в іншому. Дорога на них чекала не близька. Моріс сказав що знає одне гарне місце де водиться багато риби, але плисти туди щонайменше годину.
Вони пливли вздовж берега не заходячи далеко в море. Пливли не туди, де були широкі людні пляжі, а туди де скелясті кручі, і де жодна людина навіть не пройде. В одному із заливів між скелями вони і зупинились. Тато та Моріс позакидали вудки в море. Риби тут і справді було багато. Вони витягували одну рибину за одною. Вода в цьому місці була така кришталево-прозора, що можна було побачити морське дно та його мешканців. Маленькі мальки скупчувались біля човна і висіли у воді ніби їх сюди тягнуло магнітом. Та щойно Аля чи Аня хотіли торкнутися їх рукою, вони вмить розсипалися у різні боки.
Та ось сонце піднялося з-за скель високо в небо і почало припікати. Мама одразу одягла свого широкого капелюха та темні окуляри. Тато не зрушив і з місця, лише трохи примружився і далі вдивлявся у воду.
– А коли будемо купатися? – запитала Аля.
Тато підняв на неї очі і помітив що дівчинка вже дуже знудилася. Він перевів погляд на свою вудку, де от-от мала б спійматися ще одна рибка, а тобі знову на Алю і врешті-решт сказав:
– Прямо зараз.
Він скинув свою футболку та шорти і зістрибнув з човна головою у воду. Дівчата засміялися.
– Чого ви чекаєте? Стрибайте! – сказав він, визираючи з води.
Дівчата з радістю плюхнулися у море, а за ними і Моріс. Вони ганялися за мальками, пірнали і тато вчив їх дивитися під водою з відкритими очима.
Вдосталь накупавшись, вони повилазили назад в човни і вляглися загоряти.
– Мабуть риболовля скінчилася, – сказав Моріс.
– Ми, напевне, всю рибу порозганяли, – додала Аня.
– Зате ми наловили достатньо на вечерю, а більше нам і не треба, – відповів тато із сусіднього човна.
Моріс повільно піднявся і почав скручувати свою вудку. А коли закінчив, взявся за весла.
– Я покажу вам ще одне гарне місце, – сказав він.
Моріс направлявся до скель. Мама з татом теж скрутили вудки і попрямували за ними. Спершу в скелях показалася якась велика печера. Але коли вони підпливли ближче, то побачили що це лише прохід. Пропливши під кам'яним навісом, вони опинилися в шорокому гроті. Це була ніби печера, проте посередині не було стелі, а виднілося блакитне небо і заглядали сонячні промені. Вода тут була блакитна-блакитна. З одного боку попід кам'яною стіною розкинувся берег із золотистим пісочком. Тут вони і пристали човнами.
На березі вони розстелили покривало, виклали на нього свої речі. Мама дістала приготовані з дому бутерброди. Усі миттю розхапали їх бо вже добряче зголодніли. А коли наїлися, побігли знову купатися.
– Хто хоче зі мною переплисти на ту сторону? - запитала мама, заходячи у воду.
– Я! Я! – закричали дівчата.
– А може наввипередки? – запропонував тато.
І всі не домовляючись замахали руками пливучи до іншого берега гроту. Мама звісно була першою – вона плавала найкраще від усіх. Проте навіть вона стомилася. На іншому березі не було піску, але був кам'яний виступ, на нього вони усі в п'ятьох і всілися щоб відхекатись перед запливом назад.
Майже весь день вони там і провели, а коли сонце почало сідати вирішили повертатись додому.
Вдома тато заходився готувати вечерю з наловленої риби. Спочатку він очистив її від луски, а тоді почав розпалювати вогонь на мангалі. Мама тим часом нарізала овочі. А далі вся страва почалася запікатися на вогні.
Коли родина сіла вечеряти на дворі вже стемніло і почали з'являтися перші зірки на небі.
– Тато, розкажи щось про свої пригоди і про далекі подорожі, – попросила Аля.
Тато задумався. Він розказував уже чимало історій. Колись, ще до того як зустрів Вдаду, він мандрував світом. Жодного дня не міг всидіти на місці. Ось йому на думку спала одна пригода.
– Розкажу вам про озеро, яке я знайшов на вершечку гори. Було це в Карпатах. На дворі був травень. Я та ще двоє моїх друзів йшли масивом Чорногора на гору Туркул. Спершу погода була хорошою, було тепло, ліс вже зазеленів. Ми йшли не поспішаючи. Коли стомлювплись, зупинялись попити води з гірських річок. Та чим вище ми піднімалися, тим холодніше ставало повітря. І нарешті ми піднялися високо аж туди, де лежав сніг.
– Сніг у травні? – недовірливо запитала Аня.
–Так, – відповів тато, – високо в горах набагато холодніше ніж у нас тут на рівнині. Сніг там може лежати аж до літа. По снігу йти було важко. А ще там був такий сильний туман, що ми не бачили куди йшли. Навкруги каміння вкрите льодом, жодного деревця щоб зачепитися руками. Декілька разів я мало не зірвався і не полетів сторчака донизу. Це гора нас так випробовувала. Та коли ми піднялися погода вмить покращилася. Туман розсіявся і вийшло сонце. І тут я побачив що перед нами була галявина, на ній крізь сніг проглядали весняні квіти, а попереду було широчезне озеро. Я ще ніколи не бачив озера так високо в горах. Це було дуже гарне місце. Ми вирішили розкласти там табір і заночувати. Ми почали ставити намети, аж тут побачили що до нас від озера іде якийсь чоловік. Він привітався і запитав що ми тут робимо. Ми пояснили йому що йдемо на гору Туркул і хочемо тут заночувати. Тоді він запропонував заночувати в його домі що знаходиться на дні озера. Ми сказали що не вміємо дихати під водою. Та він заспокоїв нас і сказав що має в будинку насос для накачування повітря і нам буде чим дихати, а туди він відвезе нас на підводному човні. Ми звичайно ж погодились і попливли на його човні. Це був не просто будинок, а справжній кришталевий палац. А все дно під водою було вкрите крижаними фігурами. В палаці він пригощав нас різною смачною їжею. Цей чоловік розповів нам що був дуже самотнім. Він не мав друзів бо жив під водою і ніхто не приходив до нього в гості окрім декількох риб. Тож він придумав як напустити в його палац повітря щоб люди могли там перебувати. Та все одно люди його боялися. Коли він виходив з води поговорити з якимись мандрівниками, ті кидали все з переляку та тікали. Тож він став сердитим на людей і насилав на них град та повені влітку. Він більше не виходив з озера, а спостерігав за мандрівниками з води. Він розказав нам багато цікавих історій, які розповідали один одному мандрівники що зупинялися біля озера. А ми розповіли йому про наші пригоди. Вранці ми попрощалися і пішли далі своєю дорогою.
– Шкода того чоловіка, – сказала Аля, – він живе у тому палаці сам і йому навіть немає з ким поговорити або пограти в ігри.
– Якось поїдемо до нього усі разом, – сказав тато, – він буде радий з вами познайомитися.
– Наступного разу треба буде взяти його з собою на море, – сказала Аня, – він би потоваришував з дельфінами і Агатою і побудував би тут морський палац.
– Так і зробимо, – сказала мама. – А тепер час вкладатися спати.
Дівчата забрали тарілки і залишки їжі на кухню, а Моріс і тато залишилися затушити залишки вогнища на якому смажили рибу.