Андрій Юрійович Курков - Сірі бджоли

щоб себе вулиці і селу пред’явити, як певний важливий документ, від одного виду котрого усі зустрічні відступитися зобов’язані.

Ще не всі сумки та валізи розпакувала вона у той перший після переїзду з Вінниці день, але одразу з речей «мурашину» сукню витягла, випрасувала, одягла і пішла до церкви, що у кінці вулиці. Він намагався її спинити, умовляв щось інше вдягти, та де там! З її характером і любов’ю до «красивого» умовити було важко. Неможливо навіть. Думала вона тоді, що Сергій разом з нею вулицею прогуляється, але він її тільки до хвіртки провів. А далі йти з дружиною, у «рудих мурахах» вбраною, засоромився.

І крокувала вона сама, сміливою і навіть зухвалою ходою, приваблюючи сусідів і сусідок до парканів, вікон і хвірток. Живим же тоді село було — майже у кожному дворі сміх дитячий дзвенів! Зрозуміло, що кілька наступних днів все село їй кісточки перемивало.

Але ж він її не за сукню покохав і одружився! Без сукні вона була набагато ліпша і тільки йому належала! Шкода, що не так довго, як хотілося.

Дивно, але сон, що охопив Сергійовича, показав йому цей перший променад селом Віталіни інакше, ніж насправді то було. У сні йшов поруч. І за руку тримав. І з сусідами і сусідками вітався, кивав, хоча погляди їх приклеювалися до сукні з мурахами, як мухи приклеюються влітку до вивішеної над столом стрічки-липучки.

Дійшли вони у сні до церкви, але у її відкриті ворота заходити не стали, а обійшли божий дім і ступили на землю кладовища, де мовчазні хрести і надгробки забирають у людей бажання посміхатися чи говорити голосно. Там підвів Сергій Віталіну до могили батьків, котрі не дожили і до п’ятдесяти, потім інших своїх родичів показав: сестру батька з чоловіком, двоюрідного брата з двома синами, котрі загинули у п’яній аварії, племінницю також не забув, хоча запроторили її ген на край кладовища, над яром. А все тому, що її батько з головою сільради полаявся, а той як зміг, так і помстився.

Якщо в одному місці довго живеш, то родичів на кладовищі завжди більше, ніж тих, хто живий і здоровий. Підказала тут пам’ять, захопленому тенетами сну, що на кладовище вони дійсно ходили на другий чи третій день після її переїзду, лише вдягнена того разу вона була відповідно — у все чорне. І чорне їй дуже пасувало, так Сергійовичу тоді здавалося. За вікном раптом голосно гримнуло. Здригнувся Сергійович, втратив нитку сну. Зникло і кладовище, і Віталіна у її «мурашиній» сукні розвіялась, і сам він також пропав. Ніби у кінотеатрі під час показу фільму плівка у проекторі обірвалася.

Не став Сергійович через цей гуркіт очей відкривати.

«Ну, вибухнуло десь, — подумав. — І не так близько, просто калібр великий! Якби близько, то з ліжка б скинуло. А якби у будинок снаряд влучив, то так би і лишився він у цьому сні, де якось і затишніше було, і тепліше, ніж у житті». До того ж і сукня «мурашина» більше не дратувала, а скоріше навіть вже і подобалась!

5

— Він же у них прямо під ногами лежить! — Пашка не приховував свого сердитого обурення. — Могли б уже і забрати!

З боку розбомбленої церкви дув холодний і колючий вітер. Пашка, здавалося, втискував голову у плечі, намагаючись від нього сховатися за піднятим коміром овечого кожуха.

Незадоволений його профіль нагадував Сергійовичу якусь революційну картинку із радянського підручника історії.

Вони знову стояли скраю городу. Пашка зранку супився. Насупленим і двері годину тому на стукіт Сергійовича відкрив, і всередину не покликав.

— Може, він тобі спати і заважає, — бурчав ідучи. — А мені до нього нема діла! Лежить собі та й годі! Рано чи пізно закопають-захоронять!

— Але ж то людина! — намагався пояснити свою точку зору Сергійович, не дивлячись під ноги, а від того і спотикаючись. — Людина має або жити, або у могилі лежати!

— Ляже він, — відмахнувся Пашка. — Прийде час, і всі ляжуть!

— Але може підповземо, хоча б до лісосмуги його відтягнемо, щоб видно не було!

— Я не полізу! Хай лізуть ті, хто його туди посилав!

З твердості голосу Пашки зрозумів пасічник, що розмова ця взагалі марна. Та він продовжував. Продовжував уже і тоді, коли зупинилися вони на втоптаному снігу перед полем, що спускалося донизу.

— Дай бінокля! — вимагав Пашка.

Дивився у нього пару хвилин, і губи його кривилися. Не подобалося йому побачене так само, як і Сергійовичу, тільки думки, вочевидь, викликало у нього побачене зовсім інші, не ті, що у пасічника.

— Якби він від них повз, значить «укроп», — взявся Пашка вголос міркувати, віднявши бінокль від очей. — Якби до них, то наш! Якби ж знати, що наш, можна було б хлопцям у Каруселіні сказати, і хай би вони його вночі витягали! Але він упоперек лежить! І не ясно, куди повз чи йшов! Їй, Сєрий, до речі, вночі чув, як прилетіло?

— Ага, — Сергійович кивнув.

— Здається, у кладовище влучили!

— А хто?

— Хрін його знає! Чаю не підкинеш?

Сергійович закусив губу. Відмовляти було незручно, адже прийшов все-таки Пашка на його поклик сюди, хоч і не хотів.

— Підкину, ходімо!

Змішаний підошвами важких черевиків сніг захрустів під їх ногами сухо, як мерзлий пісок.

Сергійович крокував першим. Ішов і думав: у що Пашці чаю відсипати? У сірчану коробку — образиться, у майонезну банку — забагато. На порозі обидва постукали підошвами об бетон, сніг збили.

Насипав таки Сергійович Пашці чаю у майонезну баночку, та не повну, а десь на дві третини.

— Тобі бінокля лишити чи вже надивився? — намагаючись виглядати вдячним, спитав Пашка.

— Так, залиш, — попросив Пасічник.

Розійшлися вони цього разу як друзі.

Вже як залишився сам, Сергійович сходив у сарай, бджіл, що зимували, провідав. Перевірив, чи все до ладу. Потім у гараж зазирнув, подивився на свою зелену «четвірку». Думав, чи мотор не завести, щоб перевірити, та злякався, що бджіл потурбує — вони ж поряд, за дерев’яною стіною, — сарай і гараж, як брати-близнюки, та і майже під одним дахом.

За вікном уже сутінки ранні зимові заходили. Зробив Сергійович на ніч запаси вугілля. Піввідра до буржуйки засипав. Дверцята закрив, зверху каструлю води поставив. Буде у нього сьогодні на вечерю гречка з сіллю.