Володимир Володимирович Рафеєнко - Мондеґрін

Пилип усміхнеться, перевірить рівень кисню в забої і скаже: «Прийдіть та побачте на власні очі, мої солоденькі, прийдіть та побачте!» І, може, ви наважитеся колись, але не зараз, ні, ніяк не зараз.

Ще в потязі «Донецьк-Z — Матінко-Київ Пасажирський» Габа Габінський вирішив зробити все можливе і неможливе, щоб опанувати співучу бодай за кілька років. Бодай на рівні Метерлінка чи, скажімо, Герберта Веллса. Чому б, власне, ні? Але от тут і виявилося, що у випадку з мовою, хто ким оволодіває — не так уже й очевидно.

***

У житті, починаючи із самого нашого народження, нас постійно підстерігають несподіванки. Їх можна ще називати неочікуванками чи нежданчиками. Хоча це й суржикувато звучить, але що поробиш. Так от, після двох-трьох місяців старанних занять виявилося, що, вивчаючи в дорослому віці українську, людина-переселенець наражається на ментальну небезпеку. Чесні зусилля особистості, яка цілком і повністю бажає переселитися (а це ж не тільки географічне поняття), щоб оселитися в оселі (осаджуватися, осадитися, сідати, (о)сідати(ся), осісти(ся) на чому, пооселюватися, посідати, поосідати(ся), сідати, сісти осадою), та віковий простір мови зустрічаються і втілюються в персонажів народних казок, різноманітних міфологічних істот, народжують нищівні протуберанці пам’яті. І це, людоньки, справді страшно.

Перш ніж з’являться ці персонажі, людину до сліз налякає саме її нова жахлива і незбагненна мовна пам’ять. Одного дня вона приходить до тебе просто у мозок — hello my fluffy kitten, — і після цього приходу людина-переселенець не може зрозуміти, що саме реально прожила у своєму житті, а чого в жодному разі не могла. Тим більше в Донецьку. Тим більше в тому, якого вже немає і ніколи не буде. А чи був він, зрештою? Може, й не було. До речі, ніякий не жарт.

Через спогади про неіснуюче минуле, через казки та сновидіння людина-переселенець, а саме його рідкісний підвид — переселенець-поліглот — зустрічається нарешті з буттям. Із тим самим, яке за Парменідом є тільки тепер, ніколи в майбутньому, співвітчизники, ніколи в минулому. Мова входить у такого поліглота цілком непозбувною, надмірною та перенасиченою, як бентега після доброго коїтусу, травень у лютому, думки після смерті чи сині кола на мертвій воді.

І вже потім надмірність мови, ясна річ, віднаходить дуже конкретні, хоч і не завжди комфортні та зрозумілі образи. От, наприклад, із перших же місяців навчання української мови до киянина-початківця доволі регулярно почала приходити кобиляча голова (або КБ[2]). І хоч хробак, соловей та чорно-білий півень з’являлися значно рідше, мусимо зізнатися, весь цей процес, м’яко кажучи, не покращив психічного стану двомовного українця.

Але не нам нарікати. Не нам витрачати час на марні жалощі. Годі, як писала одна поетка, ні скарг, ані плачу. Краще наблизитися до суті й поговорити про кобилячу голову. От що це, дійсно, за феномен — кобиляча голова? Попри всю складність питання, перше наближення до нього дуже просте. Якщо ви добре знаєте кобилу, то про кобилячу голову ви потенційно знаєте все. Треба тільки уявити величезну голову кобили, але без самої кобили. Тобто голову з шиєю — об’єкт загальним діаметром у три-чотири метри. На цій голові намалюйте пропорційно сумні очі, ніс. Великі жовті прокурені зуби у кобилячому роті хай стоять трішечки проріджено, як сталеві кістки у роті кашалота. Ви скажете, що у роті кашалота немає сталевих кісток, але будете не праві: вони там є. На шиї у КБ прекрасна чорна грива. А поверх гриви намалюйте військовий кашкет часів Першої світової. Такий за часів Австро-Угорської імперії носив колись пан Йозеф Швейк.

Голова кобили — для Габи персонаж знайомий. Цю народну казку йому незліченну кількість разів розказувала в страшні часи дитинства бабуся, для якої українська у вигляді східного суржику була рідною. Про КБ маленький Габа багато мав роздумів, коли йому виповнилося три-чотири роки. Та й потім, якщо добре пригадати, із року в рік, незважаючи на процес дорослішання, Габа не забував ні соловейка, ні шахтарського підступного хробачка, що в одній із казок (як тепер згадувалося) приходив до ледащих дітей і їв їхні вуха.

Уявіть, дитина засинає в ліжку, дивиться на ліхтарики за вікном (вони мерехтять і тихенько дзеленчать, як платонівські сфери), на зірочки, усміхається рожевому котику, що їсть вареники з білесенькою сметанкою на синьому місяці (по суті, у всьому винний Гоголь), слухає вітер. А вже опівночі, з останнім гудком металюрґійного (він же гамарний) заводу, дитяча кімнатка стає осередком болю і неймовірного жахіття.

Не хлоп’ячий крик, а звірине важке виття стоїть у кімнаті. І вітер уже не співає, а гуде за вікном, як чортова фуґа, хуґа, завія чи хуртеча (кому яка лексема в цей час ближча). Літають і плачуть тіні. П’ятикутне старовинне дзеркало бринить у власній рамі. Не здатне більше відображати реальність, воно почорніло і вкрилося металевими зморшками.

Хробак із довгими вусами (зазвичай звуть Лаврентієм) у старомодних важких окулярах на синіх печальних очах, з димучою сигареткою, затиснутою в пінцеті, сидить на грудях у хлопчика і задумливо жує дитячі вуха, періодично спльовує світлою кров’ю на підлогу, затягується димом, знову жує. Іноді кусає. Тоді кривавий струмінь з яремної вени б’є у стелю. Кришталева жирандоля над ліжком, уся волога і рожева, дзенькотить, дзеленькає, тенькає, теленькає. Брязкуча тварина. Вона, ця люстра, буцімто не знає, що тут діється. Хоча марення маленького хлопчика починається саме з неї. Закривавлені батько й мати не розуміють, що їм робити, як бути.

— Це ти винна, — кричить батько. — Ти йому дозволяла дивитися радянські мультики після дев’ятої години замість того, щоб ся вчити українського альфабету.

— Заклинаю тебе, — молить мати, тримаючи перед собою кулаки, — заклинаю, отче, нумо рятувати дитину, сваритися будемо потім.

Батько знімає зі стіни гітару, в дві секунди підстроює її.

— Три, чотири, — хрипко командує він і починає, не зважаючи на виття улюбленого нащадка. — Yesterday all ту troubles seemed so far away.

— Now it looks as though they’re here to stay, — підхоплює мати.

— Oh, I believe in yesterday, — вони намагаються не прискорюватися. Мати плаче і співає, батько білий, як стіна, тримає ритм і гітару. Так, усі ці неприємності прийшли, зійшлися разом, і тільки віра у вчорашній день дає можливість триматися.

Хробак, почувши перші акорди, перестає смоктати хлоп’ячі вуха, прислуховується. Закриває очі, усміхається. Хлопчик припиняє вити, ще кілька хвилин скиглить, ниє, але що далі співають батьки, то більше заспокоюється і врешті-решт забувається. Починаючи