Ренсом Ріггз - Карта днів

перш ніж ми всі тут почадіємо, я підбіг до дверцят із боку водія. Ручку було заблоковано. Ну, звісно ж: моя сім’я зачинилася від Бронвін. Я впевнений, вони були нажахані.

— Я можу відчинити, — озвалася Бронвін. — Відійди назад!

Вона вперлася ногами та схопилася обома руками за ручку.

— Що ти?.. — Я ще не встиг спитати, а вона одним потужним ривком угору вже вирвала дверцята, зірвавши їх із завіс. Але, враховуючи їхню вагу та прикладену до них енергію, дверцята не припинили свій рух, а, вирвавшись із рук дівчини, пролетіли через усе приміщення та врізалися в дальню стіну, пробивши її. Я навіть відчув, як ударна хвиля від зіткнення штовхнула мене назад.

— Ой, попала, — пролепетала Бронвін у відносній тиші (якщо не рахувати роботи двигуна на нульовій передачі).

Гараж почав нагадувати мені деякі з тих розбомблених будівель, що я бачив у Лондоні під час війни.

— Бронвін! — крикнула Емма, опускаючи руки, якими щойно прикривала собі маківку. — Ти ледве не відірвала комусь голову!

Я пірнув в отвір, що виник на місці вирваних дверцят, потягнувся рукою повз сплячого батька, що знай собі хропів, та вирвав ключі із замка запалювання. Моя мати спала в батька на плечі. На задньому сидінні в обіймах одне одного спали мої дядьки. Незважаючи на гамір навколо, ніхто з тих, хто в машині, навіть не ворухнувся. Я знав лише один засіб, який міг уганяти людей у такий глибокий сон, — це порошкоподібний виріб Матінки Пилок. Коли я виліз із машини, то побачив Бронвін, котра тримала в руці кисет із цим засобом та намагалася пояснити, що сталося.

— Той чоловік іззаду, — промовила вона, показуючи пальцем на мого дядька Боббі, — я бачила, як він дістав свій… маленький такий…

Вона дістала з кишені дядьків телефон.

— Мобільник, — підказав я.

— Точно, його, — продовжувала вона. — Так я його відібрала. І тоді вони так оскаженіли, як зграя тхорів у мішку. І тоді я зробила так, як пані Сапсан мені показувала…

— Ти застосувала порошок? — спитала пані Сапсан.

— Я дмухнула ним точно на них, але вони не заснули одразу. Джейкобів тато завів машину, але замість поїхати вперед, він… він… — Бронвін показала рукою на пом’яті гаражні ворота. Слова в неї закінчилися.

Пані Сапсан погладила її по руці:

— Усе гаразд, дорогенька. Ти все зробила правильно і точно.

— Ага, — озвався Єнох. — Точно в стіну.

Ми озирнулися та побачили інших дітей, які спостерігали за нами, щільно збившись у проході до вітальні.

— Я наказувала всім лишатися на місці, — зауважила пані Сапсан.

— Після такого? — заперечив Єнох.

— Пробач мені, Джейкобе, — звернулася до мене Бронвін. — Вони так сварилися, і я не знала, що робити. Я ж не зашкодила їм?

— Гадаю, ні, — відповів я. Я вже колись був випробував на собі солодкий сон, викликаний порошком Матінки Пилок, і цей гараж був не найгіршим місцем, щоби комусь провести в ньому ще кілька годин. — Можу я побачити телефон мого дядька?

Бронвін передала його мені. Екран був розбитий і вкритий тріщинами, схожими на павутину, але, коли засвітився, виявився читабельним. На ньому я побачив низку есемесок від моєї тітки:

«Що сталося?»

«Коли будеш дома?»

«Все ОК?»

У відповідь дядько Боббі почав був набирати «ВИКЛИЧ КОПІВ», а потім, вочевидь, збагнув, що він і сам легко міг би їх викликати. Але Бронвін забрала в нього телефон, перш ніж він устиг. Якби вона спізнилася хоч на кілька секунд, до нас, либонь, навідались би спецпризначенці. У мене аж у грудях здавило, коли я зрозумів, як легко наше становище могло стати небезпечним та складним. «Блін, — подумав я, переводячи погляд із розбитого автомобіля на розбиту стіну, а з неї на розбиті гаражні ворота. — Уже стало».

— Не хвилюйся, Джейкобе. Я справлялася і з набагато гіршими ситуаціями. — Пані Сапсан походжала навколо автомобіля, оцінюючи збитки. — Твоя сім’я міцно спатиме аж до ранку, і, насмілюся зауважити, нам слід спробувати зробити так само.

— А що потім? — стривожено запитав я. І вже почав пітніти: у гаражі з некондиційованим повітрям було задушно.

— Коли вони прокинуться, я зітру їхні останні спогади та відправлю твоїх дядьків по домівках.

— А що як вони?..

— Я поясню їм, що ми — далекі родичі з боку батька, приїхали з Європи, щоб ушанувати пам’ять Ейба на його могилі. А що стосується твоєї відправки до психіатричної лікарні, то тепер ти почуваєшся набагато краще і відповідного лікування там не потребуєш.

— А що?..

— О, ще й як повірять; звичайні дуже добре піддаються навіюванню після стирання пам’яті. Можливо, я могла б навіть переконати їх, що ми — гості з колонії на Місяці.

— Пані Сапсан, будь ласка, припиніть.

Вона посміхнулася:

— Мої вибачення. Століття в ролі директорки привчають передбачати запитання з практичних міркувань. А тепер, діти, ходімо: нам необхідно обговорити правила поведінки на наступні кілька днів. Нам багато треба вивчити про теперішній час, а часу в нас тепер на це вивчення немає.

Вона стала виштовхувати дітей із гаража, а вони тим часом закидали її питаннями та скаргами:

— А як надовго ми тут? — запитувала Олівія.

— А можна нам уранці сходити роздивитися все навколо? — запитувала Клер.

— Я хотів би з’їсти що-небудь, перш ніж зникну з лиця Землі, — скаржився Мілард.

Дуже скоро я залишився в гаражі сам, забарившись почасти тому, що мені було неспокійно на душі через необхідність покинути тут свою сім’ю на всю ніч, а також тому, що я переживав через неуникне стирання їхньої пам’яті. Пані Сапсан здавалася впевненою, але цього разу стирання повинне бути більшим за те, яке вона проводила на них у Лондоні, коли з їхньої пам’яті було видалено лише близько десяти хвилин. Що коли вона не зітре достатньо або ж зітре забагато? Що коли мій тато забуде все, що він знав про птахів, або моя мама цілковито забуде французьку мову, яку вона вивчала в коледжі?

Хвилину я дивився, як вони сплять, і на душі було важко. Раптом я відчув себе стривоженим дорослим, тоді як моя сім’я здавалася мені маленькими дітьми — вразливими, сумирними, трохи заслиненими.

Можливо, був інший шлях.

Крізь відчинені двері наполовину висунулась Емма:

— Усе окей? Я