Vasyl Shyrman - Загадка чаклунського імені, Vasyl Shyrman

Так щоразу, коли я заперечував, він нагадував мені про договір. І навіть коли я казав, що пункт “три, дванадцять” там зовсім не про презентації, він лише посміхався:

— Але ж ви погодилися, дорогий мій.

— Ви вмієте переконувати, — відповідав я, хоча й зітхав про себе.

— Дорогий Бофін, я працюю у видавничій справі вже понад тридцять років. Ви не уявляєте, як важко утриматись у цій ніші.

— Не уявляю, ви праві!

— Ось і слухайте мене, дорогий мій Бофіне, — усміхнувся він знову. — І буде вам щастя.

Мені завжди подобався цей бадьорий дідусь із запасом енергії, наче він міг зарядити невелике містечко. Він нагадував мені Колобка з дитячої казки: низенький, кругловидий, у маленьких окулярах, що постійно сповзали на кінчик носа. Здавалось, він навіть спав у цих окулярах. Рухливий, швидкий, повний життя, він був таким, що здавалося — на ньому час зупинився. "Скільки ж йому років?" — часто думав я. І, ніби почувши мої думки, він весело віджартовувався:

— Я дуже древній, як той самий Колобок, що втік від лисиці! — сміявся він.

Дружина жартома називала його містер Колобок. Одного разу вона так і звернулася до нього під час святкової вечері, яку ми влаштували на честь виходу моєї першої книги великим накладом. Це був той випадок, коли я вперше отримав гонорар, про який міг лише мріяти. Того вечора він сказав мені:

— Любий мій Бофіне, — він завжди звертався до мене саме так, — слухатимеш мене, і я зроблю з тебе найзнаменитішого й найбагатшого письменника в езотериці.

Ми з дружиною обмінялися поглядами і просто не могли не погодитися. Я тоді тільки починав працювати над проєктом книги з прикладної магії. Ідеї ще ледь оформилися у чернетках, але містер Прісман, прочитавши їх, схопився за цей задум так міцно, що виплачений ним аванс говорив сам за себе — книга вже завоювала його серце. Бестер, тоді не відходила від мене, постійно нагадуючи про книгу та строки.

— Ти що, у змові з містером Колобком? — бурчав я.

— Ні, милий, ти не правий. Якби я на тебе не тиснула, ти б і перші три книги ніколи не написав. Тоді не було б ані будиночка на березі океану, ані нашої Джимні, і взагалі…

— Аргумент вагомий, — зітхав я і йшов до свого старенького ноутбука.

— Бофе, може купимо тобі новий ноутбук? На цьому вже літер не видно.

— Бест, ти ж знаєш, що я друкую наосліп, мені написи не потрібні. Та й звик я до нього, він для мене як талісман — на ньому всі книги написані.

— Ой, ой, ой, письменник ти мій… Ну гаразд, як хочеш.

— Ти що, ревнуєш мене до ноутбука?

— Іноді, — жартома відповіла вона, але я відчув у її голосі теплий сум.

— Ну годі вже. Він же теж член нашої родини, — заспокоїв я її.

— Тільки не забувай, що є ще й ми, — прошепотіла вона і я знову відчув, яке це щастя — мати таку Бестер поруч.