Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук - Ніколи разом, Вікторія Грош (Rouce), Віка Лукашук

— Тільки що дзвонила Марку. Вони з Романом десь у Києві біля вокзалу ходять. Сказали наче у якусь кав’ярню зайдуть. Поїдемо до них?

— Авжеж.

— Тоді ходімо до автівки.

— Тобі батько автівку подарував?

— Ага, на день народження — ми підійшли до автівки та сіли у неї — сказав “У тебе є водійські права, а ось автівки немає, тому ось” та протягнув мені ось ці ключі — Зоря посміхнулась на всі свої тридцять два. Вона з легкістю завела машину, ми поїхали у Київ. По дорозі до Києва можна було побачити красиві поля. Небо було безхмарне, що небо та поле були ніби прапором України. Це неймовірний вид. Ми навіть із Зоряною зупинились та сфотографувались на фоні неба та поля. Подихати свіжим повітрям біля траси було неможливо, тому ми зразу поїхали далі, до того ж нас вже чекають.

Звісно їхали ми більше ніж годину, а ще до того ж в затор потрапили. Життя у Києві не стоїть на місці, тому й затори є і це не дивно. Особливо було не проїхати вже безпосередньо біля самого вокзалу. Багато людей з валізами та переходять вулицю, що дає привід автівкам стояти. Так можна простояти довго. А після ще й автівок так багато, що з кожного боку тиснуть. Це просто жахливо. Ми під’їхали до стоянки, вільне місце знайти було в край важко. За хвилин шість ми все ж знайшли вільне місце. Одна машина виїхала, а Зоря не втрачаючи момент заїхала на те місце.

— Нарешті припаркувались, а то мене почало нудити — ми вийшли з автівки та швидким темпом пішли до друзів. Зоря находу зачинила дверцята машини на ключ. Марк вже дзвонив та питав якого біса ми ще не зустрілись.

Ми зайшли у кав’ярню та зразу побачили друзів.

— Я казав, що це безглуздо було їздити на той авторинок.

— Зате дізнались, що таких запчастин там немає.

— Треба шукати в Інтернеті.

— Згоден... О, дивись хто йде — Роман озирнувся, бо сидів спиною до виходу. А ми в цей час підійшли до них. Ось вся наша компанія у зборі. Друзі налетіли на нас, де ми так довго ходимо. Звичайно ж ми розповіли про затори та як довго шукали вільне місце, щоб припаркувати машину. Та друзі не заспокоїлись. Марк та Роман все ж обговорювали той авторинок. І дуже здивувались коли Зоря розповіла про свою автівку. Вона ніби професійний автомобіліст. Підтримувала розмову тільки так. Шість років з нею знайомий, але про такі її знання взагалі не знав. Та що там я, хлопці теж нічого про це не знали. Загалом вся розмова сьогодні була про автівки та їх запчастини. Чому ми про все це говоримо? Нас всіх об’єднує одне хобі, а саме перегони. Мені подобаються перегони без правил, в яких частенько беру участь. Та роблю це так, аби батьки про це не дізнались. Якщо батько дізнається, то це буде біда. Забере ключі від машини, може навіть заблокує картку. І останнє це найгірше, що може статися. Роман шукає запчастини до своєї машини, тому що скоро повинні бути перегони. А тепер у них буде брати й участь Зоряна. Як вона сказала “Я вже у передчутті цього”. Ну, що ж подивимось, може їй пощастить. Я ж перемагав вже багато разів,навіть не злічу скільки саме. У нас змагання також з іншою командою, так би мовити. Вони нахабні та самовпевнені у собі з цього приводу.

Під кінець посиденьок мені подзвонив батько. Я встав та відійшов від столика. Мені в будь-який момент може від нього прилетіти. Загалом влаштовує мені цікаве життя. Завжди придумає щось, як от наприклад навчання у цьому інститут. На щастя, те що я не місцевий у Києві, мені можуть надати місце у гуртожитку. Ну, це якщо все буде погано у наших стосунках, а поки що я буду дома.

Я відповів на дзвінок тата.

— Хутко додому! — почув я два слова від тата й зрозумів, що тут щось не те. Він каже такі короткі фрази коли я щось зробив не правильно чи ось як зараз гуляю не зрозуміло де.

— Я за дві години буду дома.

— Сподіваюсь ти сказав правду — тато поклав слухавку. Я подивився на друзів.

— Мені треба їхати додому. Зоря, підвезеш мене?

— Без питань, поїхали — вона встала зі стільця — ви поїдете з нами?

— Так — хлопці теж встали і ми побігли на вихід. Я ж звісно підганяв всіх. Ми вибігли з кав’ярні та побігли на стоянку. А машина далеченько. І не хочеться запізнюватись, бо влетить від тата. Біжучи до стоянки, мене штовхнула якась дівчина. Почув тільки її тиху фразу.

— Ой, Леле, пробачте.

— Мг — я встиг тільки мугикнути. Звісно якби я не поспішав я б сказав декілька “ласкавих” слів, але не зараз. Ми добігли до автівки. Сіли у неї, а Зоря завести її не може.

— Невже щось не так з машиною? Вона ж новенька — за декілька секунд у подруги настала паніка.

— Зараз розберемось, що воно таке — сказав спокійно Марк. Він у нашій компанії найспокійніший. Він вийшов з машини, відчинив капот, а після почав щось роздивлятись при тьмяному світлі. І тут я зрозумів, що додому за дві години я не встигну. Ой, прелитить мені від тата, але нічого це не вперше.