Олеся Глазунова - Начаклую кохання. Недорого!, Олеся Глазунова

Розділ 4. Сила кохання

Розділ 4. Сила кохання

– Ні, не на Лису гору, не там на Геловін найбільша нечисть тусить, – усміхаюся я. – У нічний клуб. Це ж Геловін. Довкола усе прикрашено, всі у костюмах, кожен хоче налякати, або вразити своїм виглядом, але моє серце тріпотіло, бо десь поряд був мій коханий. Закохане серце не обманювало, не підвело. Недалеко біля клубу стояв Лев у костюмі вампіра. Корпоратив як-не-як у них був. Не знаю, чи співпало про те, що писалося у тій газеті, наче рідний тато називав його кровопивцею, чи просто зорі так зійшлися, але костюм страшенно пасував йому. Граф Дракула не стояв, не сидів і точно не лежав поряд з Левом. Такий гарний, що я б сама його покусала, але зажурений, що мені хотілося кинути все та побігати до нього.

Лев у костюмі вампіра

Неочікувано мене спинив мій кіт-фамільяр – Максиміліан XIV. Добре, хоч другий мій помічник стулив свій дзьоб і не наважувався щось бовкнути, бо точно у той момент залишився без хвоста. Така наглюча аристократична котяча мармизка мене тоді зупинила словами:

– Зачекай, навіжена! Куди ти? Не біжи, мов блохи від дусту. Ну, підійдеш ти до нього і що? Попросиш, щоб перевів бабцю через дорогу? Ти себе давно у дзеркало бачила? – наглів мій котяра, але і спускав на землю своїми словами. Я ж, дійсно, мала вигляд дами досить елегантного віку. Сто сімдесят п’ять років на той час мені було. Не така вже й стара, як для відьми, але колінця вже поскрипували, поперек, часом, від радикуліту скручувало, груди десь загубилися, обличчя покрило павутиння зморщок, брови вицвіли, але очі горіли вогнем зелених смарагдів, водоспад рудого волосся розлітався плечима. Інші відьми заздрили моєму рудому волоссю, казали, що немає на мене інквізиції, – усміхнулась пустим словам, які чула не раз. – Але мій кіт все ж мав рацію. Припаркувавши мою мітлу неподалік, заходилася я варити нове зілля.

Закохати Лева у себе я не прагнула, хотіла стати молодшою. Але і відьми не всесильні. Заклинання молодості діяли зовсім недовго. Три-чотири години для когось мало, а для мене то був шанс, щоб вселити у Лева віру у себе, у свої здібності, талант, хист. Бо танув мій вампірчик на очах.

Я випила зілля та відчула, як змінююсь, але яке значення має вік, якщо у душі тобі вічні вісімнадцять, якщо очі пускають бісики, якщо серце хоче співати, а душа вже випурхнула метеликом. Я не йшла до нього, а линула, наче лебідка. Ну, чорна лебідонька. Граційна така. Але не розраховувала я, що у столиці дороги, місцями, наче їх кроти порили. Великі такі кроти, відгодовані столичним чорноземом. Щоб у тих асфальтовкладальників вдома така ж підлога була та вони перечіплялися щоразу. Один з моїх підборів застряг у асфальті намертво, а я ж лину, ну ви ж пам’ятаєте? А як я можу линути, якщо ногу заклинило? І я із гучним зойком...

Як думаєте, що сталося далі?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍