Джеральд Шапіро - Американська єврейська проза, Джеральд Шапіро

ошелешений: він бачить лише кашкет на своїй голові, а його власна особа кудись зникла. В якийсь момент неймовірного божевілля Шолом Шахна розуміє, що сталося. «Двадцять разів було йому сказано, щоб розбудив мене, й навіть заплачено, а він що зробив, бовдур, холера його забери? Розбудив замість мене чиновника! А мене залишив спати на лавці!». І Шахна стрімголов мчить назад до станційної лавки, щоб прокинутися, і тому не встигає сісти на потяг, який мав довезти його додому, до Касрилівки, на Песах.

Минуло сто років, і абсурдний гумор оповідання Шолом-Алейхема залишився, а гірка, болісна дійсність, що стоїть за цією комічною історією, зникла. Сьогодні нам важко збагнути той факт, що у смузі осілості наші діди-прадіди справді їздили третім класом і проживали своє життя чужинцями, небажаними гостями держави, у постійному страху перед кожним — принаймні перед кожним у мундирі. Поза «домом навчання», шулом, самосвідомість єврея була слабкою і крихкою, загрожуючи розвалитися у будь-який момент.

Згадувати про все це не тільки важко — є спокуса забути це: хто, зрештою, захоче надовго затримуватися на таких думках? А якщо так, то навіщо це робити нам? Євреї стали найуспішнішою іммігрантською групою у цій країні. Насправді вони навіть більше не сприймаються як якась «етнічна» група у нашому суспільстві — вони так далеко просунулися в розстановці сил в сучасній Америці, що багато в чому стали її невід’ємною складовою. Але це історична й географічна випадковість (…). Варто відзначити також, що теперішня атмосфера успіху й прихильності, якою користуються євреї в Америці, є повторенням колишньої ситуації в Іспанії, Польщі, а в останні роки XIX століття та перші три десятиліття ХХ-го — в самій Німеччині. Інакше кажучи, ніщо не триває вічно, й тому тим важливіше читати сучасну американську єврейську прозу в контексті попередніх поколінь.

Відтак мета цієї антології — зробити такий собі груповий портрет, урочисту фотосесію, де чоловіки та жінки стоять або сидять плечем до плеча, а дехто виглядає з темного кутка. Якби було місце, я включив би до антології оповідання й інших авторів, створивши портрет ще більшої групи. Але обраних мною оповідань, гадаю, і так досить для презентації всього спектру американської єврейської прози XX століття. Їхня цінність визначається і поставленими у них запитаннями, і запропонованими відповідями.

Що означало й що означає тепер бути ідентифікованим (для себе самих і для інших) як єврей в Америці? Які обов’язки (перед собою, перед своїми батьками та дітьми, перед своєю громадою) пов’язані з цією територією? Як нам наприкінці цього найжахливішого зі століть зберегти свою віру — і в усякому разі, віру у що? Ці питання так само актуальні (а фактично життєво важливі) як для наймолодших авторів цієї антології, так і для попередніх поколінь. У кожному поколінні треба розповідати історію, яка розповідається в пасхальній Агаді[4], й питання лише в тому, чи можемо ми цілком зрозуміти цю історію визволення дітей Ізраїля. Ми мусимо вважати себе тими, хто вийшов із рабства в Єгипті, — ми самі, а не якісь безіменні, забуті предки. Американські письменники-євреї наприкінці XX століття продовжують процес дослідження цих питань, розповідаючи нам історії, — тому, що ці питання, схоже, все ще мають значення, й тому, що ці історії — хоч вони й належать до світу уяви, — якимось чином утримують нас у реальному світі, пов’язаному з минулим, з тим закинутим лісом, який тепер так далеко, що в інший спосіб нам, можливо, його не дістатися.

Переїзд із Касл-Гардена й Елліс-Айленда[5] до Рівінгтон-стріт[6], а потім до передмість, перехід від статусу пасажирів трюмів до робочого класу, а потім до середнього та вище — це був не кінець подорожі американських євреїв. Ми все ще в дорозі — як Шолом Шахна, трохи нерозважливий бевзь, у своїй нескінченній і небезпечній мандрівці додому. Ця мандрівка — єдиний справді незмінний факт у нашому житті. Проза американських євреїв є, як була і завжди, низкою історій, що розповідаються дорогою (куди б ми не прямували), історіями, що розповідаються навколо багаття. Їхня головна цінність полягає у здатності нагадати нам, ким ми були, де ми були, і в цьому процесі надати нам мужності й цілеспрямованості, аби надалі просуватися до того, що чекає нас попереду.

Джеральд Шапіро, 1998

Авром Каган

(1860–1951)

Син учителя єврейської школи й онук рабина, Авром Каган порвав із традиційним юдаїзмом ще в молоді роки, коли жив у Східній Європі, й натомість звернувся до соціалістичних ідей, вірність яким зберігав протягом решти життя. Внаслідок репресій, які почалися в Росії після вбивства царя Олександра II в 1881 році, Каган утік до Америки й 1882 року прибув до Нью-Йорка. Він швидко вивчив англійську мову, працював журналістом, профспілковим діячем, викладачем англійської в Єврейській асоціації молодих людей і, зрештою, став белетристом. Упродовж 50 років він був провідним редактором газети Jewish Daily Forward[7], що виходила мовою їдиш у Нью-Йорку. В його редакторські обов’язки входило, зокрема, ведення колонки порад читачам — A Bintel Brief — попередника Dear Abby та Ann Landers. У цій колонці Каган давав різні практичні поради, разом із постійними публікаціями за профспілковий рух, завдяки чому ця рубрика стала впливовим рупором прихильників реформи профспілок і компетентної соціальної політики. Серед написаних Каганом книжок можна назвати романи «Єкл. Історія нью-йоркського гетто» (Yekl: A Tale of the New York Ghetto) та «Білий терор і червоний. Роман про революційну Росію» (The White Terror and the Red: A novel of Revolutionary Russia), а також збірку «Імпортні наречені та інші оповідання» (The Imported Bridegroom and Other Stories). Його шедевром і одним із найвидатніших творів ранньої єврейсько-американської художньої прози вважається «Сходження Давида Левінського» (The Rise of David Levinsky) — роман, у якому простежується шлях головного героя від скромного життя в східноєвропейському штетлі до величезного фінансового успіху в Америці.

Весілля в гетто

Якщо вам доводилося бувати на Гранд-стріт у такий зоряний лютневий вечір, ви навряд чи могли уявити, що гетто тяжко зітхає під кінець довгого сезону безробіття та злиднів. Повітря підбадьорливо хрускотіло від морозу, а сліпучий блиск кав’ярень і магазинів дамських капелюшків наповнював