Мирослава Русава - Записки скаженої малороски , Мирослава Русава

 - Ми - мандрівники - вирішив взяти розмову у свої руки Альберт - і ми вперше в ваших краях. Поблизу не знайшли ні одного постоялого двору чи трактиру… От ми і подумали чи не могли ясновельможні господарі взяти нас до себе на деякий час?...

Альберт розмовляв так впевнено, що навіть я, яка знала його як облупленого, не змогла б знайти підвоху. Хоча, по суті, його там і не було...

Жінка ж насторожено вислухавши, боязно покосилася на мене, трохи помовчала, а потім усе ж таки вимовила:

- Заходьте, я зараз княгиню покличу - невпевнено обізвалася вона - та побігла сходами на другий поверх.

Вже через декілька хвилин до нас спустилися не молода пані з тонкими губами, аристократично блідною шкірою та великими блакитними очами. Чесно кажучи, не так вже і легко було зрозуміти, що ця витончена леді вже не молода. Час пощадив її і залишив лише легкий мазок… Каштанове волосся, без проблиску сивини, ясні очі, блискуча шкіра... І лише ледь-ледь помітні зморшки в кутках губ та мудрість в очах давали зрозуміти, що перед нами доросла і поважна пані.

- Добрий ранок - ввічливо склонила жінка голову, в вітальному жесті - Можу я вам чимось допомогти? - лаконічно запитала вона спускаючись сходами.

- Доброго ранку! - в один голос обізвалися ми з Альбертом.

Якщо цю жінку її здивувала наша зовнішність, то вона не подала вигляду. Виховання просто не давало їй шансу на це.

- Ми проходили повз вашого села і подумали, що вельмишановна пані могла б дозволити нам трохи погостювати в такому гарному селищі - якомога ввічливіше обізвалася я.

Княгиня, трохи подумавши, все ж таки кивнула:

- Так, звісно. Ми завжди раді вітати гостей та мандрівників у нашому домі!

Тут почувся якийсь гомін, крик, і в хол палацу забіг зім'ятий та запиханий юнак років вісімнадцяти-двадцяти. З таким же каштановим, як і у пані, волоссям і дитячими зеленими очами.

Він вибіг з непомітної маленької двері у протилежному кінці кімнати, і, налякавши кішку, що стояла там, побіг далі, до сходів. Однак, побачивши нас, юнак притормозив, злегка поправив зім'ятий одяг і невпевнено поклонився.

- Андрій! - холодно і чітко сказала княгиня да так, що і в мене мурахи по спині поповзли. Я дівчинка не з робкого десятку. І від смерті не один раз тікала, і злочинців ловила, і жахи усілякі не раз бачила... Але цей тон, саме цієї поважної жінки пробирав аж до кісток.

Хлопець же нерухомо завмер

- Де твій плащ? Чого ти вештаєшся чорт зна де, як невихований і нечистий холоп? І взагалі, де ти був?

- Ну бабуся - закотив юнак очі

- А ну марш наверх! – тоном, що не терпів заперечень шикнула на своє чадо княгиня. Андрій, тяжко зітхнувши поплентався до сходів. Налякана їм кішка заскочила пані на руки, зло і ображено блимнувши очима - Вибачте - тихо промовила пані - ми раді вітати нас в нашому селищі і у палаці. До речі, мене звати Ганна.

- Руслана - і оком не моргнувши збрехала я. Зараз було не вигідно видавати справжнього ім'я.

Мій супутник, тяжко зітхнувши, все ж таки прослідкував моєму прикладу:

- Остап - ввічливо поклонився він і з докором подивився на мене.

І чого він дивиться? Я його брехати не змушувала!

- Приємно познайомитися - витриманно і елегантно посміхнулася Ганна, і додала: - Я зараз скажу слугам, аби виділили вам кімнати. Через півгодини у нас сніданок і ми з Андрієм будемо ради бачити вас на ньому.

- Дякую - поклонилися ми у відповідь

***

- Цікаво, а скільки років цій княгині, якщо її внук - наш ровесник? - прошепотів мені в саме вухо Альберт, коли ми вже прямували на сніданок.

Нам і справді виділили кімнати. Моя була не маленька, багато вбрана, чисто жіноча спальня в зелених тонах. Туалетний столик, з великим дзеркалом, гарна шафа і ліжко з легкими, наче павутинка, шторами...

- Непристойно питати у жінки про її вік - пожурила я хлопця, як маленького.

- Я просто дивуюся, що виглядає вона достатньо молодо, а вже має онука.

Нашу бесіду прийшлось перервати, оскільки ми дійшли до просторої їдальні, яку освітлювали три великих вікна. На сніданку ще були присутні, окрім нас та законних хазяїв дому, декілька слуг, та один гість - молодий хлопець, лікар з Києва.

Одразу після сніданку ми з Альбертом пішли подивитися село. Ганна не стала заважати, але проводила нас поглядом в якому можна було прочитати тривогу і напругу.

Я думала, що нам прийдеться питати про дивні смерті, однак ні. Плітки і застереження, а разом з ними і яскраві розповіді знайшли нас самі.

Ввечері, коли ми з Альбертом повільним кроком прямували назад у палац, голова гуділа від неймовірної кількості інформації, настільки різної, а іноді і дивної, що її було майже неможливо переварити.

Одні люди вважали, що хлопців вбив якийсь монстр, не виключно, що давно вже не живий. Інші скидали, якщо не усі, то більшість, вбивств на циган. Треті боязко озираючись натякали на відьом, та іншу нечисть. Чорти, вовкулаки, мавки, нявки... Про кого ми лишень не чули сьогодні.

Врешті-решт не у силах тримати стільки нісенітниць у голові я просто відпустила їх. Ні, ну а що? Збирати покази та шукати докази будемо потім, більш детально і не під впливом «народної думки», а якщо по простому - забобонів.

Ідучи засипаною пожовклим листям вже безлюдною вулицею,  я насолоджувалася тишею і легким шумом вітру.

- Тут, на Україні, і дихається легше - з насолодою втягла я прохолодне осіннє повітря носом - Скажи? - звернулась я до Альберта, що, я була впевнена, шов позаду.

Хлопець не встиг відповісти. Тільки він відкрив рота, як по усьому селу рознісся приголомшливий дівочий крик.

Не змовляючись ми з Альбертом побігли на місце, звідки чувся галас. На землі, посеред дороги, що вела з села у ліс лежало тіло.

Якийсь селянин, в простій одежі лежав обличчям униз, прямо у калюжі власної крові, а біля нього склавши руки на грудях стояла зовсім ще молода налякана жінка.