Стівен Кінг - Долорес Клейборн, Стівен Кінг

вересканить на нього з вікна спальні, аби перевірив і вішав ті простині на шість прищіпок, а не на чотири, і так само він не збирався переїжджати в її кімнату для гостей, міняти їй підгузки та підтирати ту грубу стару задницю, поки вона буде робити його винним, шо краде копійки в неї з якоїсь тої сраної фарфорової свинки, і горлопенити, шо вона його за то в тюрму відправить. Ґрінбуш виписував чеки. Я мила їй сраку й вислуховувала репети через простині, ковтунці порохів і ту срану фарфорову свинку.

І шо з того? Я за то медалі не прошу, навіть Пурпурового серця. Я за своє життя багато гімна намилася, а ше більше наслухалась (я ж шістнадцять років була жоната на Джо Сент-Джорджі, пам’ятаєте), і ніц, рахітом від того не заслабла. Думаю, шо я кінець кінцем не лишила її, бо в неї більше нікого не було. Або я, або дім для пристарілих. Діти ніколи до неї не приїздили, і то одно, через шо мені було її жаль. Ви собі не думайте, я не чекала, шоби вони взялися мені помагати, але не тямила, чого вони не можуть вирішити ту стару колотнечу, шо там у них була, і хоч подеколи приїжджати, шоб хоч на день чи на вихідні з нею побути. Та, на ту суку було тяжко дивитися, тут не перечу, але то ж їхня матінка. Ну і на тогди вона вже була стара. Певна річ, я теперка знаю набагато більше, ніж тогди, але…

Шо?

Та, то є правда. Шоб мені відсохло, як брешу, як мої внуки кажуть. Самі подзвоніть тому Ґрінбушу, як мені не вірите. Думаю, як та новина розійдеться, — а вона розійдеться, то все так є — буде ше одна соплива стаття в Бенґорській «Дейлі Ньюз» про то, як то всьо чудесно. Ну, хочу вам сказати — у тім нема ані грама чудесного. То сране страховиння. Шо би тут не вчинилося, люди будуть казати, шо то я її намовила зробити то, шо вона зробила, а далі порішила її. Я знаю, Енді, і ти так само знаєш. Ні на небі, ні на землі нема такої сили, яка би не дала людям думати найгірше, коли їм так хочеться.

Ну, але ні однісіньке, курва, слово з того, не є правдивим. Я її ні до чого не силувала, і вона точно не зробила то, шо зробила, через то, шо любить мене чи якось мене вподобала. Я собі думаю, шо вона могла таке вчворити через то, шо думала, шо шось мені винна — по-свому, по-чудному, вона могла подумати, шо до дідька винна мені, і то була б не вона, якби шось сказала. Може навіть бути так, шо то, шо вона зробила, — то вона мені так віддячила… Не за то, шо я її засрані підгузки міняла, а за то, шо була з нею, коли з кутів вилізали дроти чи з-під ліжка вилізали ковтунці.

Я знаю, шо ви не розумієте, шо я мелю, але ше зрозумієте. Перед тим, як відкриєте ті двері та вийдете з цеї кімнати, слово вам даю, шо всьо ви зрозумієте.

Вона була сукою в трьох манерах. Я знавала жінок, у яких і більше таких манер було, але три — то вже добре для пристарілої бабці, яка здебільш чи на візку інваліднім, чи на ліжку. Три — то до дідька добре для такої жінки.

Перша манера — то коли вона була сукою, бо не могла інакше. Пам’ятаєте, як я сказала за ті прищіпки, шо їх треба було рівно шість, аби вішати простині, але не чотири. Ну, то лиш один приклад.

Були конкретні методи, як ти мусіла всьо порати, якшо робиш у пані Поцілюй-мене-в-гузицю Віри Донован, і ніяк не можна було ніц із того забувати. Вона з порогу казала, як всьо має бути, і я вам тут повідаю, шо так всьо й було. Якшо ти шось забула, то вона крила тебе на чім світ стоїть. Якшо забула другий раз, вона врізала плату. Якшо забула третій раз, то алєс — пензлюй де хоч, і ніяких відмовок вона не слухала. Таке було у Віри правило, і я ніц проти не мала. Я думала, шо то є різко, але то є і спра­ведливо. Якшо вона двічі тобі сказала, на які підставки викладати випічку, як витягнеш із духовки, і ніколи не викладати її на кухні на підвіконня, як то роблять ті плюгаві ірландці, а ти всьо одно не запам’ятала, дуже навіть напевно, шо ти ніколи того не запам’ятаєш.

Три погрішності — і за двері, таке було правило, і там не було абсолютно ніяких винятків, і через то за ті роки я проробила в тій хаті з цілою купою різного люду. Я не раз чула в колишні часи, шо робити в Донованів, то як заходити в ті двері-каруселі. Можеш один раз прокрутитися з ними, можеш і два, а декому й десяток чи навіть більше раз удається, але кінець кінцем тебе все випльовує на тротуар. Того, коли я перший раз йшла до неї робити, — то було в 1949-му, — я туда йшла, гейби в печеру до змія. Але вона була не така злосна, як то люди люблять розказувати. Якшо вмієш добре слухати, то на роботі вдержишся. Я вміла, і жеребець той так само вмів. Але з нею постійно треба було бути насторожі, бо вона була тямка, бо вона все знала більше про то, шо діється в люду на острові, ніж інші літники… і того, шо вона бувала підла. Ше тогди, ше до того, як з нею приключилися всі ті біди, вона бувала підла. Для неї то було як хобі.

— Що ти тут робиш? — питає вона в мене в перший день. — Хіба ти не маєш сидіти вдома, бавити малу дитину й готувати великі гарні вечері для свого благовірного?

— Пані Каллем готова дивитися за Селеною по чотири години на день, — кажу я їй. — Можу працювати лиш на пів ставки, добродійко.

— Мені тільки й треба когось на пів ставки, як і було написано в оголошенні у вашій місцевій пародії на часопис, — відворкує вона — лиш показує мені край того свого гострого язика, а не ріже ним відразу, як багато разів буде різати потому. Пам’ятаю, шо того дня вона в’язала. Та жінка вміла в’язати скоро, як блискавка, — для неї ціла пара шкарпеток за день то взагалі не була проблема, навіть як зачинала десь аж у десятій. Але вона казала, шо до того має бути настрій.

— І то правда, — сказала я. — Так воно є.

— Мене не звати «І то правда», — сказала вона та відклала в’язання. — Мене звуть Віра Донован. Якщо я тебе візьму на роботу, ти маєш називати мене мадам Донован — принаймні доти, доки ми не познайомимося краще, щоб це змінити, — а я називатиму тебе Долорес. Зрозуміло?

— Так, мадам Донован, — сказала я.

— Добре, початок непоганий. Тепер скажи мені таке. Що ти тут робиш, Долорес, якщо сама маєш дім, за яким треба доглядати?

— Хочу троха підробити до Різдва, — сказала я. Як ішла туда,