Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

жевріли жовті очі. Вони мчали через терасу великими стрибками, ледве торкаючись землі. Пташки в клітках раптово замовкли.

Я позирнув на Квізл:

—Твої чи мої?

Дівчина-красуня вишкірила гострі зубки в усмішці:

— Мої.

Вона залишилася позаду, щоб зустріти гулів. А я побіг навздогін за цісарським почтом.

За хвірткою, під замковим муром, уздовж рову вела на північ вузенька стежка. Внизу палало Старе Місто; я бачив, як вулицями бігали британські вояки та пражани, що тікали від них, билися з ними й помирали від їхніх рук. Та все це здавалося страшенно далеким — мені було чути лише легенькі подихи вітру. В небі, мов гайвороння, ширяли зграї бісів.

Цісар нарешті припинив вередувати. Почет мовчки поспішав уперед. Поки що все було гаразд. Ми вже дісталися Чорної вежі. Ось і сходи—дорога вільна.

Позаду залопотіли крила, і біля мене сіла Квізл. Обличчя її було сіре, а в боці зяяла рана.

— Щось не так? — запитав я.

—То не гулі. Там був африт. Прийшов ґолем і знищив його. Зі мною все гаразд.

Почет тим часом спускався з пагорба. Внизу, у воді Влтави, було видно спалахи замку у вогні, що надавали річці скорботної краси. Ми нікого не зустріли, нас ніхто не намагався переслідувати. Найгірше залишилося позаду.

Річка була вже близько. Ми з Квізл перезирнулися. Місто загинуло, а з ним загинула й ціла імперія, однак ця втеча дозволить нам порятувати хоч рештки подоланих гордощів. Цього рабства ми, звичайно, бридились, та програвати аж ніяк не хотіли.

Біля самісінького підніжжя пагорба на нас чекала засідка.

На сходи перед почтом зненацька вискочили шестеро

джинів і ціла зграя бісів. Цісар з почтом скрикнули й відсахнулись. Ми з Квізл напружились, ладні кинутися в бій.

Позаду хтось тихенько кахикнув. Ми озирнулись водночас.

На п’ять сходинок вище від нас стояв худорлявий молодик. Біляві кучері, великі блакитні очі, сандалі й тога в пізньому римському стилі. В його обличчі було щось соромливе, меланхолійне — ніби він з тих, що й мухи не скривдять. Проте одна риса, що мимоволі впала мені в око, геть псувала це враження: в руці він тримав величезну косу зі срібним лезом.

Я перевірив його на інших рівнях, марно сподіваючись, що це просто дивак у маскарадному вбранні. На жаль, ні. То був африт, і до того ж могутній. Це вже не іграшки[10].

— Пан Ґледстон переказує цісареві свої найкращі побажання, — промовив молодик. — Він хоче бачити його у своєму товаристві. Інші можуть забиратися геть.

Пропозиція була цілком розумна. Я запитально глянув на хазяїна, але той шалено махнув рукою, наказуючи мені вступити в бій. Зітхнувши, я неохоче ступив назустріч афритові.

Молодик несхвально цокнув язиком:

— Забирайся, хробаче! Ти мене не подужаєш.

Ця образа роз’ятрила мою лють.

— Бережися! — холодно відповів я. — Мене не варто зневажати.

Африт байдуже покліпав:

—Та невже?! А як тебе звуть?

— Як звуть?! — розлючено перепитав я. — В мене багато імен! Я — Бартімеус! Я — Сак раль-Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібний Пернатий Змій!

Я виразно помовчав. Та молодика це нітрохи не схвилювало:

— Вперше чую. Зроби краще ласку..

— Я розмовляв із Соломоном!

— Ото ще штучка, — зневажливо махнув рукою африт. — Хто з ним не розмовляв? Правду кажучи, він жодного з нас не проминув...

— Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги!

Молодик пирхнув:

— Оці самісінькі? Які Ґледстон розваляв за п’ять хвилин? А мури Єрихону—це, часом, не твоя робота?

— Його, — втрутилась Квізл. — Одна з перших. Він воліє про це мовчати, та...

— Послухай-но, Квізл!..

Африт провів пальцем по лезу коси:

— Попереджаю востаннє, джине. Забирайся геть. Мене ти не подужаєш.

Я стенув плечима, корячись своїй долі:

— Зараз побачимо!

І справді побачили. Й переконалися, що африт мав рацію, — до того ж відразу. Перші чотири мої Вибухи він відбив помахом коси. П’ятий, особливо потужний, полетів назад у мій бік. Мене скинуло зі сходів, і я покотився з пагорба вниз, розсипаючи свою сутність.

Зупинившись, я спробував підвестись, та знову впав від нестерпного болю. Моя рана була надто велика — я ніяк не міг оговтатись.

А вгорі, на стежці, біси вже накинулись на почет. Повз мене промчали Квізл із кремезним джином, що вчепились одне одному в горлянки.

Африт недбало подався до мене. Ось він підморгнув, замахнувся срібною косою...

Та цієї миті втрутився мій хазяїн.

Я б не сказав, що він був добрим хазяїном, — він, скажімо, надто вже часто вдавався до Розжарених Голок, — та цей останній його вчинок був, як на мене, найкращим, що він зробив за все своє життя.

Довкола нього метушилися біси. Вони ширяли в нього над головою, гасали між ногами — тяглися до цісаря. Хазяїн, люто скрикнувши, дістав з кишені Вибуховий жезл — одну з отих новеньких штучок, виготовлених алхіміками із Золотої вулиці у відповідь на британську загрозу. Ці жезли робилися нашвидкуруч, вибухали раніше, ніж треба, чи й зовсім не вибухали. Будь-що найрозумніше було просто жбурнути їх кудись у бік ворога. Та мій хазяїн був типовий чарівник. Він не звик сам брати участь у битвах. Команду він вигукнув, а далі завагався: тримав жезл над головою й тицяв ним у юрму бісів, ніби ніяк не міг вибрати з-поміж них когось одного.

Отож і провагався він довше, ніж треба.

Вибухом змело половину сходів. Біси, почет і сам цісар розлетілись, мов пушинки з кульбаби. А мій хазяїн узагалі зник без сліду.

Цієї ж миті закляття, що тримало мене, розвіялось і щезло.

Африт махнув своєю косою саме там, де тільки-но була моя голова. Лезо встромилось у землю.

***

Отак, через багато століть, обірвалися пута, що припинали мене до Праги. Слід одначе сказати, що коли моя сутність легко розліталася на всі боки — і мені було видно, як палає місто, марширують війська, плачуть діти й виють біси, як помирає одна імперія і народжується в крові наступна, — я не відчував великої радості.

Я відчував, що все повернеться тільки на гірше.

Частина перша

1

Лондон! Велика квітуча столиця, що існує вже дві тисячі років! Під рукою чарівників вона прагла стати центром світу. І певною мірою їй це вдалося, принаймні зовні. Розжирівши на