Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

опинилися на балконі, що виходив на Оленячий рів, і крізь арку увійшли до Нижньої Майстерні. То була простора кругла зала, що займала майже цілий перший поверх Білої вежі. Впродовж кількох останніх століть мене часто викликали сюди, та цього разу всі звичайні магічні предмети — книжки,

горщики з пахощами, свічники — було відсунуто до стін, а посередині зали стояли десять столів і крісел. На кожному столі спочивала мерехтлива кришталева куля, а в кожному кріслі сидів згорблений чарівник, що пильно вглядався вглиб кулі. В залі панувала мертва тиша.

Наш хазяїн стояв біля вікна, роздивляючись темне небо крізь телескоп[7]. Помітивши нас, він порухом наказав нам мовчати і провів до сусідньої кімнати. За кілька останніх напружених тижнів його сиве волосся стало ще білішим, гачкуватий ніс потоншав і скривився ще дужче, а очі почервоніли, мов у біса[8]. Він почухав потилицю:

— Не розповідайте нічого. Я знаю все. Скільки ми маємо часу?

Пантера ворухнула хвостом:

—Десь із годину, не більше.

Квізл озирнулася в бік великої зали, де працювали мовчазні чарівники.

— Ви, схоже, випустили ґолемів, — зауважила вона.

Чарівник коротко кивнув:

— Вони завдадуть ворогові серйозних збитків.

— Цього все одно замало, — заперечив я. — Навіть якщо їх десятеро. Ви бачили, які там війська?

— Завжди ти, Бартімеусе, лізеш зі своїми дурними й непотрібними зауваженнями! Це лише для того, щоб відвернути їхню увагу. Ми збираємось вивести його величність зі східного боку. Біля берега чекає човен. А ґолеми тим часом оточать замок і прикриють наш відступ.

Квізл досі дивилася на чарівників: вони схилилися над своїми кулями, без упину бурмочучи тихі накази своїм створінням. Крихітні зображення в кришталі показували кожному чарівникові, що бачить його ґолем.

— Британці не марнуватимуть часу з цими потворами, — мовила Квізл. — Вони знайдуть тих, хто ними керує, й повбивають їх.

Хазяїн вишкірився:

— Цісар на той час уже буде в безпеці! До речі, саме це й стане вашим новим завданням: охороняти найяснішого цісаря під час цієї втечі. Зрозуміли?

Я підняв лапу. Чарівник тяжко зітхнув:

— Що, Бартімеусе?

— Сер, — сказав я, — дозвольте запропонувати вам інше. Прагу оточено зусібіч. Якщо ми тікатимемо з міста разом з цісарем, то неминуче загинемо. Може, нам краще наплювати на цього старого дурня й накивати п’ятами? На Карловій вулиці є невелика пивничка з пересохлою криницею. Криниця неглибока. Отвір, щоправда, досить вузенький, та все ж...

Чарівник спохмурнів:

— Ти гадаєш, ніби я там ховатимусь?

— Ну, для вас там, може, й трохи затісно, та ми спробуємо якось запхати вас туди. Ваше черево, звичайно, завдасть нам клопоту, та коли трішки натиснути... Ой-ой-ой!

Моя шерсть закурилася димом. Я замовк на півслові. Розжарені Голки завжди збивають мене з пантелику.

— На відміну від тебе, — гаркнув чарівник, — я знаю, що таке відданість! Мене не треба змушувати чесно поводитися щодо свого володаря. Повторюю: ви обоє повинні захищати його величність — навіть ціною власних життів! Зрозуміли?!

Ми неохоче кивнули. Саме цієї миті підлога під ногами здригнулась від недалекого вибуху.

— Тоді за мною! — наказав хазяїн. — Часу в нас обмаль!

* * *

Ми піднялись тими самими сходами — й заглибились у вузькі коридори замку. У вікнах яскраво спалахувало полум’я, жахливі крики відлунювали звідусіль. Хазяїн біг підтюпцем на своїх довгих сухорлявих ногах, відсапуючись із кожним кроком; ми з Квізл довгими стрибками мчали за ним навздогін.

Врешті ми вискочили на терасу, де впродовж багатьох літ цісар утримував свій пташник. Пташник був величезний — нагромадження просторих вольєрів з візерунчастими бронзовими ґратами, банями, башточками, висувними годівничками й дверцятами, крізь які цісар міг заходити всередину. Всередині все було захаращено деревами та кущами в горщиках, між якими гасали незліченні різноманітні папуги, чиї предки потрапили до Праги з усіх усюд. Цісар просто схибнувся на цих пташках: останнім часом, коли міць Лондона почала зростати, а його власна імперія вислизати з його рук, він дедалі частіше сидів у пташнику, спілкуючись зі своїми друзями. Тепер, коли в нічному небі тривала магічна битва, птахів огорнула паніка: вони метушилися по клітках і перелякано кричали. Цісар — низенький гладкий панок у штанях із єдвабу й пожмаканій білій сорочці — метушився незгірше за своїх папуг, сперечаючись із служниками, приставленими до пташника, й нітрохи не зважаючи на радників, що з’юрмилися довкола.

Прем’єр-міністр Майрінк, блідий і сумний, смикав його за рукав:

— Ваша величносте! Будь ласка! Британці вже в Празькому Граді! Ми мусимо перевести вас до безпечного місця...

— Я не можу покинути свій пташник! Де мої чарівники? Покличте їх сюди!

— Ваша величносте, вони всі беруть участь у битві...

—А де мої африти? Мій вірний Феб?

— Ваша величносте, я вже кілька разів повідомляв вам, що він...

Мій хазяїн пропхався крізь натовп.

— Ваша величносте! Рекомендую вам Квізл і Бартімеуса. Вони допоможуть нам виїхати, а тоді повернуться, щоб порятувати ваших чудових птахів.

— Як? Коти? Оці два коти?![9]

Цісар зблід і набундючився.

Ми з Квізл вирячили очі. Вона перетворилася на дівчину-красуню, а я прибрав подобу Птолемея.

— А тепер, ваша величносте, прошу вас до цих сходів... — провадив мій хазяїн.

У місті загриміли потужні вибухи. Горіла вже половина передмість. Через кам'яний парапет, що оточував терасу, перескочило бісеня з підпаленим хвостом. Воно підлетіло до нас і заціпеніло.

— Дозвольте доповісти, сер! До замку проривається безліч лютих афритів. На чолі в них Гоноріус і Петтернайф — особисті слуги Ґледстона. Дуже страшні, сер. Наші загони не стримують їхнього натиску... — бісеня замовкло й поглянуло на свій хвіст. — Дозвольте пошукати води, сер!

—А ґолеми? — поцікавився Майрінк.

Бісеня здригнулося:

—Так, сер! Ґолеми щойно почали битися з ворогом. Я, зрозуміло, тримався далі від хмари, та мені здається, що британські африти трохи перемішались і відступили. То як щодо води?..

Цісар пискливо вигукнув:

— Чудово, чудово! Перемога за нами!

— Це лише тимчасова перевага, — заперечив Майрінк. — Нам пора, ваша величносте.

Незважаючи на протести цісаря, його відтягли від кліток і повели до хвіртки. Майрінк із моїм хазяїном очолювали ходу: цісар ішов за ними, та його низенької постаті не було помітно за натовпом двірської челяді. Позаду прямували ми з Квізл.

Спалахнуло світло. Позаду нас через парапет перескочили дві чорні тіні. Подерті плащі майоріли за їхніми плечима, в глибині каптурів