Альош Штегер - Прощення

— Не хвилюйся, ми знаємо місце, де тобі буде безпечно. Ти від народження не був аж у такій безпеці. Зараз просто скажи мені їхні імена.

— Я не знаю, хто вони, я знаю лише декого з них.

Білий спостерігає за стрілкою свого вимірювального пристрою. Час до часу вона сильно відхиляється вліво.

— Namen, wirwollen Namen![6] — кричить Роза. Ліву рукавичку вмочує в пляму віскі, що розливається між заголовками, колонками та світлинами, і на газетному папері малює велике коло.

Ґрам називає шість імен: Тіне Свинковцев, Дорфлер, Ласло Фаркаш, Павел Дон Ковач, Анастасія Ґрін, Магда Орнік.

— Далі, нам потрібні всі тринадцять.

— Я більше не знаю.

Стрілка на е-метрі сильно відхиляється вліво.

— Як це можливо, що він бреше навіть під глибоким гіпнозом? — бурмоче Білий.

Роза зубами виймає корок із пляшки, випльовує його, робить великий ковток, із тріском розбиває пляшку об стіл і хлюпає віскі на Ґрама. Ґрам не ворушиться. Скло розсипається по всій газеті. Роза відгортає його рукавичкою і вказує на фотокартку.

— Так, він теж.

— Що ти знаєш про нього?

— Надто багато. Коли ми були дітьми, то разом гралися. Пізніше ми жили разом в одній кімнаті, коли вчились у кадетській школі. Через нього я її не закінчив. Хтось вкрав гаманець у директора і підкинув його в мою шафу. Відтоді ми ненавидимо один одного до глибини душі. Ставши мером, він різними шляхами намагався вигнати мене з міста. Але я не піддався. Я теж маю свою інформацію. Ось чому він дав мені наразі спокій. Знає, що я можу йому нашкодити і навіть знищити.

Роза глянула на Адама.

— Правда? — питає по-словенськи.

Адам стежить за стрілкою на е-метрі. Киває.

— Далі?

— Більше нікого не знаю, справді не знаю інших імен.

Білий і Роза переглядаються.

Роза вимикає диктофон, витирає його чорними орхідеями своєї сукні.

— Тут у нас є дещо для тебе, стара душе, візьми, і тобі буде відпущено все минуле, — каже Білий.

Роза кладе на вологий газетний папір срібну пудреницю. Всередині — світло-коричневе драже.

— Я вже тридцять років не їм солодкого, — каже Ґрам.

— Що таке тридцять років порівняно з вічністю? — відповідає Білий і запихає йому в рот одну дражинку.

Через кілька хвилин перед рестораном «Новий світ» вимикається світло. Дві пари ніг, одна з них злегка протикається. Хода по свіжому снігу, що сипле з неба так, наче хоче назавжди накрити місто і весь світ. Три удари годинника на дзвіниці. Плакати з червоним хрестом на чорному тлі. Кішка, яка шмигнула через порожню вулицю. Ще трішки — і північ.

Свинко

— Пане президенте, австрійські журналісти вже тут, — доповідає секретарка директорові підприємства з виробництва м’ясних продуктів «СвинКо» Тіне Свинку про домовлену зустріч.

Насправді прізвище Тіне Свинка — Свинковцев. І він не президент країни, а голова правління м’ясопереробного товариства. Однак Тіне Свинко — практичний чоловік і, щоб полегшити спілкування з іноземними бізнес-партнерами, змінив своє прізвище Свинковцев, бо його вимова завдавала труднощів іноземцям, на просте й універсальне Свинко. Аби прізвище ще більше асоціювалося з товариством, яке він очолює і яким володіє, Тіне відразу ж змінив і назву своєї компанії. Так «М’ясопереробний агрокомбінат скотарів і виробників м’яса верхнього Подрав’я» став АТ «СвинКо». І від своїх підлеглих директор вимагав, щоб до нього зверталися як належить. Особливо в головному офісі компанії.

— Сідайте, панове. Каву, чай, сік? — пропонує Свинко, підписуючи нараз кілька документів на столі.

Типовий сучасний кабінетний інтер’єр, кремовий і світло-рожевий кольори стін не зовсім гармоніюють, великий Ficus benjamina в куті, величезний плазмовий екран, письмовий стіл із прапорцем компанії, навпроти письмового столу — два шкіряні фотелі; враження, що такий офіс може бути де завгодно, якби не був саме тут.

— То ви з Марибора? То ж вам не потрібно розповідати історію банкрутства автомобільного концерну «ЗАМ»? Шістнадцять років тому на згарищі того індустріального гіганта виникла наша компанія. Гітлер особисто віддав наказ побудувати тут завод, який аж до кінця 1944-го виробляв деталі для двигунів літаків. Після Другої світової на тому місці, де зараз стоїть наш комбінат, було виробництво важкої автомобільної техніки і танків, найбільше в усій Югославії. Тут виготовляли і легку зброю, передовсім мисливські рушниці. А нині — смачнючі кранські ковбаси, — веде самовпевнено Свинко, наче повторює давно завчений текст.

Роза Портеро кивком голови дякує секретарці за кока-колу, перевіряє, чи працює диктофон.

У сірий зимовий день вона одягнула сонячні окуляри — виглядає втомленою. Адам Білий, слухаючи промову президента, час від часу нахиляється до жінки і тихо резюмує сказане німецькою.

— Ви згадали про кранську ковбасу, — ввічливо вставляє Білий, — це ваш репрезентативний виріб?

— Так, — відповідає Тіне Свинко. — Ми щороку виробляємо приблизно 16 мільйонів уручну перев’язаних батонів кранської ковбаси найвищого ґатунку. Експортуємо в понад 40 країн світу. Недавно американська астронавтка словенського походження Ненсі Сінг взяла нашу кранську ковбасу в космос, і, якщо запуск буде успішним, наша кранська стане першою ковбасою, яка потрапить на Місяць. Ми ведемо активні перемовини з НАСА.

— Про кранську ковбасу в космосі багато було і в австрійських новинах. Скажіть, будь ласка, звідки такий інтерес до кранської ковбаси? Особливо до кранської, яка виготовлена не у місті Крань, на честь якого названа, і навіть не в тому регіоні, а в досить віддаленій Штирії? — питає Білий.

Президент, почувши запитання, задоволено відкинувся у кріслі. Саме тіло говорило, що це — улюблене запитання, улюблена тема. Свинко глибоко втягнув повітря.

— Кранська ковбаса — типова європейська історія, — починає гордо чоловік. — Лише вступивши до Європейського Союзу, ми отримали нагоду, яка трапляється раз в історії. Знаєте яку? Не вільний ринок, бо ми ж і раніше, в Югославії, торгували з усіма. Не маю я на увазі й можливість використовувати західні маркетингові ходи. Ми їх знали ще в часи комунізму. Ні, ЄС нам запропонував те, що буває лише раз в історії, при слові «історії» президент нахиляється вперед, його голос звучить піднесено-пискляво, — повторюю: історичну можливість…

Адам Білий перестає перекладати Розі Портеро на вухо. Обоє напружено вслухаються в тишу, яка запанувала після незакінченого речення президента. Речення здійнялося в повітря, ніби мильна бульбашка, затремтіло, піднялося вище, повільно опустилося, знову піднялося, повільно опустилося і, зрештою, тріснуло.

— Нагода? — каже Білий. — Яку нагоду ви маєте на увазі, пане президенте?

— Реєстрація торгової марки, звісно! — тішачись тим, що в його широченну риторичну пащу потрапили дві маленькі наївні кізоньки, усміхнувся президент правління АТ «СвинКо». — Ми зареєстрували кранську ковбасу, і тепер ніхто в усьому Європейському Союзі не зможе в нас її відібрати. Ви розумієте, що це означає? Існує лише одинадцять зареєстрованих виробників кранської ковбаси в цій галактиці, ми — найбільші, ми найуспішніше вступили в ринок. Ви записуєте?

Дещо збентежений несподіваним запитанням, Адам Білий схиляється над диктофоном і ствердно киває.

— І, звісно ж, неправда, що наші ковбаси не виготовлені у Верхній Крайні, — ніби нічого не сталося, продовжує Свинко. — Неправда, що наші, як ви сказали, штирійські кранські ковбаси, — не з Крайни. Поміркуйте трохи. Запитаймо себе: що таке взагалі кранська ковбаса? Рецепт геніально простий: це найкраще свиняче м’ясо, молоді свинячі нутрощі, трохи солі, перцю і найліпший часник.