М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

— Якби ж то її воля, Річард би сам грав усі чоловічі ролі й половину жіночих на додачу.

— А друга половина тоді лишилася б для Мередіт... — він притиснув долоні до очей. — Коли в тебе завтра прослуховування?

— Одразу після Річарда, а у Філіппи — за мною.

— А я піду за нею. Боже, я страшенно через неї переймаюся.

— Так, — кивнув я. — Це справжнє диво, що вона досі не вилетіла.

Джеймс задумливо насупився, стягуючи з себе джинси.

— Ну... вона трохи стійкіша за нас. Може, саме тому Ґвендолін так її і мордує.

— Просто тому, що вона здатна це витримати? — спитав я, й собі роздягаючись і кидаючи одяг у купу на підлозі. — Але це жорстоко.

Він знизав плечима.

— Ну, це ж Ґвендолін...

— Якби рішення ухвалював я, то зробив би все навпаки. — промовив я. — Призначив би Александра Цезарем, а Річарда змусив би грати Кассія.

Джеймс відкинув ковдру й поцікавився:

— А мене б так і залишив Брутом?

— Ні, — я жбурнув у нього шкарпеткою. — Ти б грав Антонія. А мені нарешті дісталася б головна роль.

— Настане й твій час грати трагічного героя. Просто дочекайся весни.

Я підвів погляд від шухляди, в якій саме порпався.

— Що, Фредерік знову ділиться з тобою своїми таємницями?

Джеймс ліг і закинув руки за голову.

— Ну, здається, він згадував «Троїла й Крессіду». У нього є чудова ідея — поставити її як битву статей. Усі троянці — чоловіки, усі греки — жінки.

— Дурня якась.

— Чому? Ця п’єса про секс настільки ж, наскільки про війну... — озвався він. — Ґвендолін, авжеж, зажадає, щоб Річард грав Гектора, а ти в нас тоді будеш Троїлом.

— А чого це раптом Троїл — я, а не ти?

Він посовався трохи, вигнув спину.

— Ну... я, здається, вже казав, що хочу трохи урізноманітнити собі портфоліо...

Я витріщився на нього, геть не впевнений, варто ображатися чи ні.

— Не дивися на мене так, — зітхнув Джеймс із натяком на докір у голосі. — Фредерік погодився, що нам усім не завадило б вийти за звичні межі. Я вже втомився грати закоханих дурнів на кшталт Троїла. Та й тобі, я впевнений, набридло вічно бути товаришем головного героя.

Я горілиць упав на ліжко.

— Так, мабуть, твоя правда.

На мить я дозволив думкам відволіктися, аж тоді реготнув.

— Що тут такого кумедного? — спитав Джеймс, потягнувшись, щоб вимкнути світло.

— Тобі доведеться бути Крессідою, — зауважив я. — Ти в нас єдиний, хто для цього видався достатньо гарним на вроду.

Ми лежали в темряві й сміялися, аж доки не заснули. Л спали ми міцно, навіть не здогадуючись, що вже незабаром підніметься завіса нашої власної драми.

СЦЕНА ДРУГА

Класична художня академія Деллекера займала близько восьми гектарів на східній околиці Броудвотера, і їхні межі так часто збігалися, що важко було визначити, де саме завершується місто й починається кампус. Першокурсники мешкали в цегляних будинках у місті, другий і третій курси юрмилися в Холлі, а жменька четвертокурсників тулилася десь по закапелках кампуса або, полишена напризволяще, мала сама собі шукати житло. Ми, четвертокурсники театрального, жили на віддаленому березі озера в будівлі, яка мала вигадливу назву «Замок» (хоча насправді це був не замок, а невеличка кам’яна споруда, що з якогось доброго дива мала башту; саме в цій башті мешкали колись садівники цього обійстя).

Деллекер-Холл, просторий маєток із червоної цегли, стояв на крутому пагорбі над темною незрушною гладінню озера. Студентські гуртожитки й актова зала були на четвертому та п’ятому поверхах, аудиторії та кабінети викладачів розташувалися на другому й третьому, а перший поверх поділили між собою їдальня, концертна зала, бібліотека та оранжерея. Із західного боку до будівлі тулилася капличка, а в 1960-ті зі східного боку було зведено корпус Інституту динамічного мистецтва Арчібальда Деллекера (який зазвичай із певних причин називали ДИМ). Від самої будівлі Холлу його відокремлювало маленьке подвір’я і мереживо доріжок. Саме ДИМ став прихистком для театру Арчібальда Деллекера й репетиційної зали, а отже, саме там переважно ми й збували час.

О восьмій ранку в перший день занять тут панувала просто-таки неймовірна тиша.

Ми з Річардом вийшли із Замку разом, хоча до мого прослуховування лишалося ще пів години.

— Як ти? — спитав він, поки ми піднімалися стрімким схилом пагорба на моріжок.

— Нервуюсь, як завжди. — Байдуже, скільки прослуховувань було в мене в анамнезі, я й досі щоразу страшенно переймався.

— Ну й дарма, — озвався Річард. — Ти ще жодного разу не зіграв так жахливо, як тобі чомусь здається. Просто не метушись. Ти цікавіший, коли заспокоюєшся.

Я розгублено насупився.

— Тобто?

— Тобто коли забуваєш про те, що ти на сцені. І про те, що треба нервуватися, також забуваєш. Ти тоді починаєш справді слухати інших — слухати так, наче вперше чуєш ті репліки, які вони промовляють. Коли ти такий, з тобою дуже класно працювати. А збоку за цим споглядати — справжнє диво... — він похитав головою, помітивши моє спантеличення. — Дарма я це тобі сказав. Тільки кирпу тепер не дери... — здоровенним ручиськом він плеснув мене по плечу, і я від несподіванки поточився, гойднувся вперед, торкнувшись пучками пальців вологої трави. Річард гучно зареготав, аж луна розійшлася вранішнім повітрям, і вхопив мене за руку, щоб допомогти втримати