Джон П. Стрелекі - Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

дивно. Хіба ви не маєте знати, чому людина опинилася у вашому ресторані? Хіба люди, що їдять у ресторані, не мають знати, чому вони там? Сумніваюся, чи зрозумів це запитання.

«Чому ви тут?»

Із задуми мене вивело повернення Кейсі.

— Ви готові? — запитала вона.

Я вже зібрався відповісти ствердно, але тут згадав застереження з першої сторінки меню про звернення до офіціантів перед замовленням.

— Думаю, так, — сказав я, а тоді вказав на напис. — Про що саме мені треба вас запитати?

— А, оте… — відповіла вона та знову всміхнулася.

Її усмішка мені подобалася.

— За багато років ми помітили, що люди, провівши тут певний час, почуваються якось інакше, — пояснила вона. — Тож тепер ми намагаємося поступово занурювати їх в атмосферу «Чому ви тут?». Трохи розказуємо, чого їм очікувати, на випадок, якщо ще не готові до цього, хоча спершу думали, ніби можуть із цим упоратися.

Тут я остаточно спантеличився. Вона має на увазі їжу, саме кафе чи щось геть інше?

— Якщо бажаєте, — промовила вона, — я можу передати ваше замовлення кухареві та запитати в нього, що може підійти найкраще.

— Звісно, — відповів я, відчуваючи, що заплутався ще більше. — Мабуть, так. Я буду сніданкову тарілку. Знаю, що вже не час для сніданку, та її ще можна замовити?

— Ви хочете її? — перепитала вона.

— Так.

— Тоді я впевнена, що це не буде проблемою. Як-не-як, тепер час ближчий до завтрашнього сніданку, ніж до сьогоднішнього обіду.

Я подивився на свій наручний годинник. Пів на одинадцяту вечора.

— Цікавий погляд, — сказав я.

Кейсі всміхнулася:

— Часом дивитися на щось з інакшого ракурсу корисно.

Вона записала моє замовлення й розвернулася. Я провів її поглядом до кухні, а тоді помітив, що Кейсі залишила меню на столі.

VI

Коли Кейсі наблизилася до віконця замовлень, я вперше помітив на кухні чоловіка. Він тримав у руці велику дерев’яну ложку і явно відав тут готуванням їжі. Кейсі щось йому сказала, і він визирнув, глянув на мене й, побачивши, що я дивлюся в його бік, усміхнувся й помахав рукою.

Я помахав у відповідь, почуваючись трохи дурнувато. Зазвичай я не махаю рукою кухарям у кафе.

Кейсі та цей чоловік трохи поговорили, а тоді вона поклала моє замовлення на маленький круглий тримач для паперів і повернулася до мого столика. Чоловік крутнув тримач так, що папірець опинився перед ним, глянув на нього, а тоді забрав його на кухню.

Я знову зосередився на останній сторінці меню. Поки я перечитував перше запитання («Чому ви тут?»), повернулася Кейсі й сіла навпроти мене.

— Це Майк, — пояснила вона. — Він власник цього закладу і сам готує всю їжу. Сказав, що вийде до вас, як матиме можливість. Я запитала його про ваше замовлення, і він сказав, що це буде забагато, але він вважає, що ви з цим впораєтесь.

— Оце так сервіс.

Вона всміхнулася.

— Стараємось. А тепер знову про це. — І вона вказала на текст про звернення до офіціантів на першій сторінці меню. — Це пов’язано із запитанням на останній сторінці меню, яке ви досі читаєте.

Я не знав достоту, звідки вона знала, що я читав ті запитання, проте не відповів.

— Розумієте, — промовила вона, — дивитися на те запитання — це одне. А змінити його — це інше.

— Що ви маєте на увазі?

— Воно звучить просто, так, наче щось незначне, — відповіла вона. — Та якщо в ньому замінити кілька літер, це багато що змінює.

Я спантеличено поглянув на неї.

— Багато що змінює? Що саме? Скажімо, я не зможу тут їсти чи мені доведеться замовити щось інше?

— Ні, — відповіла вона раптом серйозно, — змінює дещо ґрунтовно.

Я однозначно не розумів, до чого вона хилить, але вона явно не жартувала.

— Здається, я не розумію.

Кейсі знову вказала на меню.

— Якщо це запитання ви поставите не комусь абстрактному, а самому собі, ви вже не будете таким, як раніше.

Я отетерів. Не буду таким, як раніше? Що це означає? Раптом я відчув, ніби стою на краю високої кручі. І я не знав точно, що саме, згідно з її поясненням, чекатиме мене після одного кроку вперед — негайна смерть чи вічне щастя.

— Щось таке, — промовила вона та всміхнулась, — але менш радикальне.

Кейсі повела далі, перш ніж я встиг запитати, звідки вона знає, про що я подумав:

— Дозвольте показати вам дещо, і вам не доведеться ступати крок. Прочитайте перше запитання в меню, але прочитайте його відсторонено — наче вивіску, яку мигцем бачите на своєму шляху.

Я знов поглянув у меню. Здивувався, бо запитання вже не звучало як «Чому ви тут?». Тепер там було написано: «Чому я тут?».

Щойно я дочитав запитання, воно знову перетворилося на «Чому ви тут?».

— Що сталося?! — вигукнув я. — Меню щойно змінилось. Як вам це вдалося?

— Джоне, я не впевнена, що ви готові почути відповідь.

— Про що ви? Як вам це вдалося? Як ви змусили меню змінитися?

Я вже геть не розумів, що відбувається, і зовсім не був певен, чи хочу залишитися й розібратися із цим. Кейсі зупинила мене наступним запитанням:

— Джоне, ви бачили, на що обернувся текст у меню?

— Звісно, коли я читав його вперше, там було написано дещо інше, а потім він став такий, як тепер. Чому? І як так вийшло?

Кейсі перегорнула меню першою сторінкою вгору та вказала на текст унизу, де було надруковано застереження: «Перш ніж замовити…»

— Ось, Джоне, — почала вона. — Те запитання, що ви побачили, те, що було інакшим.

— Те, що звучало як: «Чому я тут?» — перервав я.

— Так, воно. Це запитання не треба сприймати легковажно. Побіжно глянути на нього — це одне. Але якщо ви справді його побачите та справді поставите собі, ваш світ змінюється. Я знаю, що це звучить неймовірно, і саме тому ми надрукували застереження на першій сторінці меню.

VII

Мене вразила абсурдність ситуації, у яку я потрапив. Пізнього вечора я сиджу в кафе бозна-де та слухаю про застереження на першій сторінці меню, покликані допомагати відвідувачам змиритися з тим, що їхній світ змінюється.

Не зовсім типовий початок відпустки. Та я й не здогадувався, що це було лише найперше з того, що підготував для мене той вечір.

Кейсі поглянула на мене.

— Розумієте, Джоне, коли ви по-справжньому поставите собі те запитання, яке побачили, пошук відповіді на нього стане частиною вашого єства. Ви прокидатиметесь із думкою про це запитання, і воно не раз спадатиме вам на думку вдень. І хоч ви