Джон П. Стрелекі - Кафе на краю світу, Джон П. Стрелекі

ліхтар яскраво сяяв у цьому віддаленому місці — у найглухішій глушині.

— Будь ласка, хай там щось знайдеться, — повторював я, наче мантру, долаючи чверть милі до нього. І там, звісно, дещо знайшлося.

Біля ліхтаря я з’їхав з дороги на ґрунтово-гравійну автостоянку. На превеликий подив, переді мною виявилася маленька біла прямокутна будівля, на даху якої світло-блакитним неоном світилася назва: «Кафе “Чому ви тут?”». Дивовижею стали й ще три машини на стоянці.

«Вони точно приїхали з іншого боку, — подумав я, бо щонайменше за останню годину своєї поїздки я нікого не бачив. — Може, це й добре. Сподіваюся, вони знають, як вибратися звідси».

Я виліз із машини й кілька разів витягнув руки над головою, звільнюючи тіло від заціпеніння. Тоді рушив до входу. У чорному небі, всіяному тисячею зірок, висів величезний півмісяць. Коли я відчинив двері до кафе, дзеленькнули дзвіночки, прикріплені до внутрішньої дверної ручки, сповіщаючи про моє прибуття.

І мене накрило хвилею спокусливих запахів. Доти я не усвідомлював, наскільки зголоднів. Не міг точно визначити, що це так духмяніє, та надумав замовити три порції цієї страви.

IV

Кафе було схоже на стару перекусну. Під довгою тонкою білою стільницею вишикувані табурети з хромованими ніжками й червоними подушечками на сидіннях, схожі на ті, що ставлять біля яток із газованкою. Під вікнами вишикувалися попарно червоні дивани зі столиками між ними. На кожному столику стояла ємність із цукром, маленький срібний глечик — як я вирішив, із молоком для кави, — а також сільниця та перечниця однакового кольору.

На стійці біля дверей стара каса, а поряд з нею — дерев’яний вішак для одягу. Затишне місце. У такому закладі можна подовгу сидіти й спілкуватися з друзями. Їх я, на жаль, із собою не взяв.

Із парочкою за віддаленим столиком розмовляла офіціантка. Тоді вона всміхнулася мені та сказала:

— Місця вільні, падайте де завгодно.

Я доклав зусиль, щоб упокорити роздратування, яке накопичилося в мені за останні чотири години й вирувало дотепер, і спробував усміхнутись у відповідь. Тоді обрав столик біля дверей.

Опустившись на червоний вініловий диван, я помітив, що він новий. Роззирнувся довкола та здивувався: тут усе, здається, нове.

«Власник, певно, розраховує на якусь колосальну урбанізацію, — подумав я, — якщо побудував кафе в цій глушині».

— Привіт, — перервали мої роздуми про ціни на недорогу нерухомість і можливості житлової забудови. Це була офіціантка. — Мене звати Кейсі. Як справи?

— Привіт, Кейсі. Я Джон, і я трохи загубився.

— Так, Джоне, — відповіла вона з пустотливою усмішкою.

Із того, як вона це сказала, я не міг зрозуміти, що саме вона підтверджує: те, що я Джон, чи те, що я загубився.

— Чому ви тут, Джоне? — запитала вона.

— Ну, я їхав і зіткнувся з певними проблемами. Спробувавши їх оминути, я врешті-решт загубився. У мене майже скінчився бензин, а ще я мало не вмер з голоду.

Коли я завершив свою тираду, Кейсі всміхнулася такою самою пустотливою усмішкою та промовила:

— Ось що я вам скажу. Я впевнена, що ми вам допоможемо уникнути голодної смерті. А щодо всього іншого, ще подивимось.

Вона зняла з підставки біля дверей меню й подала мені. Не знаю, що то було — може, освітлення, а може, втома після тривалого перебування за кермом, — але міг заприсягтися, що, коли вона давала мені меню, літери на першій сторінці зникли і з’явилися знову.

«Певно, я дуже втомився», — подумав я, кладучи меню на стіл.

Кейсі дістала з кишені маленький блокнот для замовлень.

— Може, вам щось принести, поки ви ознайомитеся з меню? — спитала вона.

Я замовив склянку води з лимоном, і Кейсі пішла.

Цей день обіцяв значно більше, ніж я очікував. Спершу — кількагодинна поїздка глушиною, тоді — кафе на краю світу, а тепер — офіціантка з пустотливою усмішкою. Я взяв меню зі столика і прочитав першу сторінку.

Угорі було написано: «Ласкаво просимо до кафе “Чому ви тут?”». Унизу маленькими чорними літерами було надруковано: «Перш ніж замовити, спитайте в наших офіціантів, що може означати ваш візит сюди».

«Сподіваюся, він означає, що я поїм чогось доброго», — подумав я, перегортаючи першу сторінку.

Усередині меню містився звичний для кафе асортимент. Страви на сніданок ліворуч угорі, сандвічі ліворуч унизу, закуски та салати праворуч угорі, а основні страви — під ними. Сюрприз чекав на мене, коли я перегорнув меню. На останній сторінці під заголовком «Теми для роздумів під час очікування» були надруковані три запитання:

«Чому ви тут?»

«Чи боїтеся ви смерті?»

«Чи вдоволені ви?»

«Не надто схоже на зведення спортивних новин», — подумав я. Щойно я намірився перечитати запитання, як повернулася Кейсі з водою.

— Усе гаразд? — спитала вона.

Я перегорнув меню на першу сторінку та вказав на назву кафе.

— Що це означає?

— О, всі, здається, тлумачать це по-своєму, — відповіла вона. — Правду кажучи, більшість із наших зве його коротко — просто кафе «Чому». То що вам принести?

Я не був готовий щось замовляти. Мені захотілося схопити куртку й піти. У цьому закладі однозначно було щось дивне, і я не був певен, що в хорошому розумінні цього слова.

— Вибачте, Кейсі. Мені знадобиться ще трохи часу.

— Та нічого, — відповіла вона. — Не кваптесь, а я прийду за кілька хвилин подивитись, як ви тут. І ще, Джоне, — всміхнулася вона, — не хвилюйтеся. Тут ви в добрих руках.

V

Я провів поглядом Кейсі, яка пішла до парочки за столиком у протилежному кінці кафе. Вони заговорили між собою втрьох. Обговорювали вони, певно, щось хороше, бо всі троє всміхалися.

«Може, цей заклад не такий уже й поганий, — подумав я. — Може, мені треба взяти собі того ж, що й вони».

Я знову зосередився на меню.

«Я не маю вибору, — подумалося мені. — Бензин у мене майже скінчився, їжі, схоже, немає ніде в радіусі двохсот миль, а тут, хоча цей заклад видається трохи дивним, насправді ще не сталося нічого аж надто незвичайного».

Це трохи розвіяло мою тривогу. Коли Кейсі пішла на кухню й повернулася, проминувши мій столик із двома шматочками полунично-ревеневого пирога, моя тривога вивітрилася. Я обожнюю полунично-ревеневий пиріг і вже кілька років його не куштував. Я вирішив: якщо його тут готують, то це, можливо, знак, що мені слід тут затриматися.

Асортимент у меню, як не брати до уваги дивних запитань, видавався добрим. Я зупинився на сніданковій тарілці, попри те, що час сніданку вже давно минув. Кейсі ще розмовляла з тією парочкою, тож, визначившись, я знов перегорнув меню на останню сторінку.

«Чому ви тут?»

Питати про таке відвідувача ресторану начебто