Джон Сіммонс Барт - Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт

студентом. Він ішов до книгозбірні, щоб узяти Ньютонові лекції «De Motu Corpurum»[11], а натомість проводив чотири години за читанням «Історії піратів» Есквемеліна або якогось латинського бестіарію. Він брав мало участі у студентських витівках, не цікавився спортом, мало з ким товаришував і, по суті, залишився майже непомітним для викладачів.

Саме на другому році навчання, хоч він тоді цього і не усвідомлював, його вкусив ґедзь поетичної музи. Звісно, що тоді він себе поетом не мислив, але, слухаючи на лекціях, як викладачі вправно й детально критикують, скажімо, філософський матеріалізм, він, траплялося, залишав лекційну залу, маючи у своєму зошиті лише один-єдиний запис, на кшталт:

Є тіло й Дух, Платон казав; А Томас Гоббс лиш перше знав. Ось Том в Аду, й Душа горить: А БОГ: «Без тіла ж не болить».

або

Честь, Істина й так далі Все наш Lumen Naturalis[12].

Як і можна було очікувати, що більше ця пристрасть ним оволодівала, то більше страждало навчання. Зрештою історія в його голові звелася лише до предмета, звідкіля можна було запозичувати метафори. Від філософів своєї доби — Бекона, Гоббса, Декарта, Спінози, Ляйбніца, Лока — він почерпнув небагацько; від науковців — Кеплера, Ґалілея, Ньютона — ще менше; від теологів — лорда Герберта, Кедворта, Мора, Сміта, Ґленвілла — геть нічого. Проте «Утрачений рай» він знав від краю до краю, а «Гудібраса»[13] — від початку до кінця. Наприкінці третього року навчання він, на свою біду, провалив декілька іспитів, тож мусив розуміти, що найближчим часом повинен буде залишити Кембридж. Але що ж його робити далі? Сама думка про те, що йому доведеться повернутися до Сент-Джайлза та розповісти все своєму грізному батечку, була для нього нестерпною, від'їзд його мав би бути непомітним, він має просто зникнути з очей і шукати щастя на білому світі. Але як це зробити?

Й отут, коли він зіткнувся з цим питанням, глибинні наслідки такої привабливої педагогіки Берлінґейма вийшли на яв: фантазія Ебенезера розпалялася щоразу, щойно йому доводилося стикатися, на сторінках книжок або в житті, з особистостями, які майстерно та зі знанням справи могли робити що завгодно: досвідчені сокольничі й науковці, муляри та сажотруси, проститутки, адмірали, кишенькові злодії, парусники, аптекарі та гармаші — усі в нього викликали однакове щире захоплення.

О, Господи, писав він у листі до Анни десь у той час, і яка б то була легка справа обрати своє покликання, якби тобі належав увесь час на світі! Я залюбки був би років з п'ятдесят адвокатом, п'ятдесят лікарем, п'ятдесят священником, а п'ятдесят військовим! А ще п'ятдесят злодієм і п'ятдесят суддею! Усі шляхи однаково прекрасні, люба сестро, і жоден з них не гірший за решту, отож, маючи лише одне життя, я схожий на такого собі безштанька, що, прийшовши до кравця, має кошти тільки на одну пару ногавиць, або ж на школяра біля полиці в книгарні, у якого грошей стане лише на одну книжку; обрати б десять, то не склало б труднощів, але обрати одну — річ неможлива! Усі заняття, всі ремесла, всі професії прекрасні, жодна з них не краща за іншу, тож я не можу обрати, люба Анно: і, всівшись поміж двох стільців, моя гузиця гепає додолу!

Тож, іншими словами, завдяки власному темпераменту він був неспроможний прихилитися серцем до будь-якого заняття, але гірше того (нібито цього ускладнення замало), як особистість він був, як то кажуть, ні риба ні м'ясо: те розмаїття темпераментів і характерів, яке він мав змогу спостерігати в Кембриджі або почерпнути з книжок, настільки ж запаморочило йому голову, як і те розмаїття життєвих шляхів, з-поміж яких він мав зробити свій вибір. Він з однаковим захопленням дивився на сангвініка, флегматика, холерика, меланхоліка, іпохондрика та на чоловіка врівноваженої вдачі, на дурня і мудреця, на ентузіаста і на ретрограда, на говіркого і мовчазного, але найскладніший вибір поставав перед ним, коли йшлося про сталого чи мінливого. Йому так само здавалося, що однаково добре бути гладким і худим, низьким і високим, непоказним і привабливим. І доповнюючи картину цього сум'яття — що, ймовірно, було наслідком усього вищезгаданого — додамо, що Ебенезера легко можна було переконати, принаймні теоретично, в істинності будь-якої філософської системи, що існує у світі, ба навіть будь-якого неухильно дотримуваного погляду — чи то поетично замисленого, чи привабливо викладеного, оскільки серцем він не був у змозі віддати перевагу жодному з них. Йому однаково були до мислі твердження, що світ створено з води, як те проголошував Фалес, як і ті твердження, що він складається з повітря, à la Анаксімен, або ж з вогню à la Геракліт, або ж з усіх трьох стихій і на додачу ще й із землі, як заприсягався Емпедокл; нашому поетові здавалось однаково ймовірним те, що все є матерія, як це стверджував Гоббс, і що все є дух, як запевняли деякі прихильники Лока, а що ж до етики, то, якби він міг бути трьома, а не чимось одним, то з однаковим задоволенням умер би один раз святим, один раз гірким грішником і ще раз ні тим, ні сим, а чимсь середнім поміж цими двома.

Коротко кажучи, у хлопа, завдяки Берлінґейму та власним природним схильностям, голова йшла обертом від тої краси, що все то є можливе; засліплений, він з розпростертими обіймами кидався від однієї спокуси до іншої та, подібно гнаним приливом уламкам, чи радий, чи й не радий, хитався на хвилях долі, покладаючись на випадок. І хоча семестр уже скінчився, він досі залишався у Кембриджі. Тиждень він просто нудився без діла у своїй кімнаті, почитуючи то се, то те, не в змозі ні на чому зосередитися, викурюючи люльку за люлькою, до якої він призвичаївся. По якімсь часі читання стало зовсім неможливим, люлька завдавала забагато мороки, і він сновигав по кімнаті з кутка в куток, огорнений неспокоєм. Йому здавалося, що в нього ось-ось заболить голова, проте