Тосікадзу Кавагуті - Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті

цю фразу ще тоді, коли Фуміко почала розповідати свою історію, і нетерпляче чекала нагоди її озвучити.

— Але… чому?!

Фуміко відчула, що сили залишили її. Коли вона безпорадно опускалася на стілець, у її голові зненацька промайнув яскравий спогад. Вона читала статтю про це кафе в якомусь журналі. Стаття мала назву «Уся правда про “Кафе, з якого можна повернутися в минуле”, що прославилося завдяки міській легенді». Загалом у ній ішлося ось про що.

Кафе називалося «Funiculi, Funicula»[3]. Воно стало відомим завдяки довжелезним чергам охочих мандрувати в часі, які щодня вишиковувалися біля його дверей. Однак знайти бодай одну людину, яка дійсно повернулася б у минуле, не вдалося. І все через осоружні правила, яких доводилося дотримуватися мандрівникам у часі. Правило перше: у минулому можна зустрітися лише з тими людьми, які відвідували кафе. Тому кількість охочих різко скорочувалася. Правило друге попереджувало, що жодні дії в минулому не змінять теперішнього. Коли працівників кафе запитали, чим зумовлено таке правило, вони лише знизали плечима.

Оскільки автор статті не зміг знайти бодай одну людину, яка повернулася б у минуле, залишалося загадкою, чи справді це можливо. Та навіть якщо припустити, що таки можливо, та прикра обставина, що теперішнього все одно не змінити, робила всю затію безглуздою.

Стаття завершувалася висновком, що міська легенда доволі цікава, хоча й не зовсім зрозуміло, чому вона досі існує. Наостанок автор зауважував, що, вочевидь, були й інші, невідомі йому правила, яких мали дотримуватися мандрівники в часі.

Фуміко вийшла із задуми. Гіраї сіла за її столик і весело пояснювала решту правил. Поклавши голову на руки, Фуміко напівлежала на столі, дивилася на цукорницю, дивуючись, чому в кафе не використовують цукор у кубиках, і мовчки слухала.

— Це ще не всі правила. Є лише один стілець, сидячи на якому можна повернутися в минуле, розумієте? А повернувшись у минуле, не можна вставати з того стільця, — сказала Гіраї. — Що ще? — Вона звернулася до Казу, готова загнути п’ятий палець.

— Є ще обмеження в часі, — відповіла Казу, не відводячи очей від склянки, яку саме витирала. Сказала це так, ніби то була якась запізніла думка, що її вона озвучувала сама собі.

— Обмеження в часі? — перепитала Фуміко й машинально підвела голову у відповідь на цю звістку.

Казу ледь усміхнулася й кивнула.

Гіраї легенько штовхнула столик Фуміко.

— Якщо чесно, почувши ці правила, майже ніхто не хоче повертатися в минуле, — сказала вона, вочевидь, вельми задоволено. Реакція Фуміко дійсно її тішила.

— У нас давно не було таких відвідувачів, як ви — одержимих бажанням повернутися в минуле.

— Гіраї… — мовила Казу суворо.

— Життя не буває ідеальним. Вам краще змиритися й забути, — оголосила Гіраї. Вона вже була готова продовжити свою тираду.

— Гіраї… — повторила Казу ще суворіше.

— Ні… Ні, я вважаю, що в цій ситуації потрібно бути відвертим… Еге ж?… Ха-ха. — Гіраї голосно розреготалася.

Ці слова добили Фуміко. Вона геть знесиліла й знову опустила голову на руки.

А потім з протилежного боку кафе долинув голос…

— Можете долити мені кави? — запитав чоловік, який сидів за найближчим до входу столиком із розкритим туристичним журналом.

— А… Так, — відгукнулася Казу.

Дзень-дзелень.

— Вітаю. — Голос Казу луною прокотився через усе кафе.

Досередини зайшла жінка. На ній був бежевий кардиган поверх сукні-сорочки блідого кольору морської хвилі. Узута вона була в червоні кеди, а на плечі мала велику білу полотняну торбу. Очі цієї світлошкірої жінки були круглими й сяяли, наче в маленької дівчинки.

— Привіт, Казу.

— Сеструню!.. Привіт!

Казу називала її сеструнею, але насправді ця жінка була дружиною її кузена й звали її Кеї Токіта.

— Схоже, сакура вже відцвіла, — усміхнулася Кеї. Однак не схоже було, щоб її це засмутило.

— Так, дерева майже голі.

Казу говорила приязно та ввічливо, але не так офіційно, як тоді, коли вона розмовляла з Фуміко. Тепер її голос звучав більш м’яко, лагідніше.

— Добрий вечір, — привіталася Гіраї, пересідаючи зі стільця за столиком Фуміко до барної стійки, ніби їй уже набридло потішатися над нещастям Фуміко. — Де ти була?

— У лікарні.

— Щось трапилося? Чи звичайний медогляд?

— Так.

— Сьогодні ти трохи рум’яніша.

— Так, я добре почуваюся.

Кеї перевела погляд на Фуміко, яка досі лежала на столі, і допитливо схилила набік голову. Гіраї легенько кивнула, і Кеї зникла в кімнаті позаду барної стійки.

Дзень-дзелень.

Щойно Кеї зникла в затильній кімнаті, у дверях з’явилась голова кремезного чоловіка — той схилився, щоб не вдаритися нею об одвірок. Він був одягнений у легенький піджак, а під ним мав на собі форму кухаря, що складалася з білої сорочки й чорних штанів. У його правій руці побрязкувала чималенька в’язка ключів. Чоловіка звали Негаре Токіта, і він був власником кафе.

— Добрий вечір, — привіталася Казу.

Негаре у відповідь лише кивнув і звернув погляд своїх вузеньких мигдалеподібних очей на чоловіка з туристичним журналом, який сидів за найближчим до входу столиком.

Казу пішла на кухню по каву, аби наповнити порожню чашку, що її мовчки простягнула Гіраї, доки та, спершись одним ліктем на барну стійку, тишком розглядала Негаре.

Негаре стояв навпроти чоловіка, який не відривався від свого журналу.

— Фусагі, — сказав він обережно.

Кілька секунд чоловік на ім’я Фусагі ніяк не реагував, ніби й не чув, що його кличуть. Відтак повільно підняв очі на Негаре.

Негаре ґречно кивнув і сказав:

— Привіт.

— О, привіт, — відказав Фусагі з порожнім виразом обличчя й відразу повернувся до свого журналу.

Негаре ще мить постояв на місці, розглядаючи Фусагі.

— Казу, — гукнув він на кухню.

— Що? — Казу визирнула з кухні.

— Зателефонуй, будь ласка, Когтаке.

Його прохання дещо спантеличило дівчину.

— Так, вона шукала.

Казу зрозуміла, що він мав на увазі.

— Ох… Звісно, — відповіла вона.

Наливши Гіраї кави, дівчина пішла до затильної кімнати, аби зателефонувати.

Негаре зиркнув на Фуміко, яка напівлежала на столику, зайшов за барну стійку й узяв з полиці склянку. Дістав з холодильника під барною стійкою пакет помаранчевого соку, недбало налив у склянку й випив його з одного маху.

Відтак пішов на кухню помити склянку. За секунду почулося постукування нігтів по барній стійці.

— ? — Негаре вистромив з кухні голову.

Гіраї легенько понадила його рукою. Негаре мовчки підійшов, не встигнувши навіть витерти руки. Гіраї присунулася ближче до нього.

— Що сказали в лікарні? — пошепки запитала вона Негаре, який шукав паперового рушника.

— Гм-м… — промугикав він. Може, це й була його відповідь, а може, він просто насупився, бо ніяк не міг знайти того паперового рушника.

Гіраї запитала ще тихіше:

— Які результати обстеження?

Не відповідаючи на її запитання, чоловік