Тома Глубокова - Одруження наосліп, Тома Глубокова

- Як Ви? Що болить? Відповідай давай! - у ніс різко вдарив запах алкоголю. Я тільки застогнала від болю і заморгала, намагаючись прийти до тями. Тільки потім я зрозуміла, що вже сиджу в авто. Мене затягли в машину.

- Менше пити треба, не будете збивати порядних громадян, - прошипіла я, навіть не думаючи боятися цього алкоголіка. Розтираю забитий лікоть і скоса дивлюся на чоловіка. Непогано так виглядає... Добре виділені вилиці, які, напевно, звели безліч дівчат з розуму, коротке темне волосся і гарна статура. Сині очі. Мачо-п'яниця, блін. Хоча ні, не мачо. Та ще й з ледь помітним шрамом на лівій вилиці, який я змогла розгледіти лише на мить, коли він був повернутий до мене.

Мене збив справжній красень! Тільки ось його краса зараз взагалі не врятує.

- Скільки мені пити, я сам вирішу, - ще й бурчить, треба ж! Які ми ніжні й вразливі! - Якщо я доставлю Вас у лікарню і додому, Ви не напишете заяву? - чоловік завів джип і різко рвонув уперед. Так ось, що його хвилює!

- Звичайно ж напишу, і у Вас ще штраф вимагатиму, не сумнівайтеся, - уїдливо сказала я, дивлячись у вікно. Залишати це все ось так я не згодна. До того ж він зламав мій улюблений велосипед!

- Ви ніколи не водили в нетверезому стані? Чому Ви така складна? - усміхнувся він. Оце так...

- Я не напиваюся до чортиків, щоб потім збивати всіх підряд і їздити зустрічною смугою!

- Я прошу Вас як людину. Послуга за послугу.

Я хмикнула і кинула на нього незадоволений погляд. «Як людину», блін.

Що ж, гаразд. Мені й самій проблеми не потрібні.

- Добре, людино, жени.

Незабаром ми під'їхали до білої будівлі лікарні. Я відчинила двері машини та встала на одну ногу, бо лівою рухати було боляче. Притискаючись попереком до сидіння, я обережно встала рівно, і розчаровано зітхнула. Хто тільки придумав зробити стільки сходинок перед входом до лікарні? Я двома ногами точно не дійду. А от якщо я стрибатиму до входу, мине кілька років, перш ніж доберуся до травмпункту. Я все ж обперлася на двері машини та спробувала встати на хвору ногу, яка одразу віддалася гострим болем.

Аж раптом я перестала відчувати землю й опинилася на руках у цього дивного чоловіка. Мої щоки спалахнули, адже мене ще ніколи не носили на руках. Я потупила погляд, але швидко заспокоїлася і, склавши руки в замочок, уважно подивилася на нього. Він хмикнув, і незабаром я вже була на другому поверсі лікарні, у пункті травматології.

- Серйозний забій, проте перелому немає, - оглянувши щиколотку, виголосив молодий лікар. - Я пропишу Вам мазь і знеболювальне, в разі чого, і посидьте трохи вдома, тиждень-півтора, - його прохолодні пальці в еластичних рукавичках відчуваються приємно, але дуже чужорідно.

- Я не можу сидіти вдома, лікарю, - заперечила я, - у мене робота.

- Ну що Ви, Олено, я думаю, Ваш чоловік не дозволить Вам працювати, - посміхнувся лікар. Я тут же задихаюся, вирішивши переконати, що це не так і він ніякий мені не чоловік. Але...

- Я простежу, не хвилюйтеся, - кивнув винуватець аварії.

Лікар перебинтував мені ногу і віддав листочок із рецептом чоловікові. Останній відніс мене на перший поверх, на кілька хвилин поставив на ногу, притримуючи, і купив знеболювальні та прописану мазь. Негідник навіть не почув, що я все сама зроблю і куплю.

Після ми поїхали до мене додому.

Біля мого під'їзду я побачила Ромку й Ельку, які цілувалися, і подякувала Всевишньому: до квартири Цей мене не понесе. Швидко вийшовши з машини, я сперлася на неї, поки хлопець діставав велосипед із погнутим колесом. Елька помітила мене першою і штовхнула Ромку в бік. Той відірвався від неї та запитально подивився на всі боки. Широко посміхнувшись, він підбіг до мене і допоміг встати. Піднявши очі на чоловіка, який привіз мене, він похитав головою і глузливо сказав:

- Ну ти даєш, Веталь, що тут сталося з цим дивом?

Чоловік похитав головою.

- Проведи інструктаж із техніки безпеки і з Елькою, і з Оленою. Побачимося, - засміявся, мабуть, Веталь, сідаючи в авто. Я швидко спалахнула на його слова. Це я ще й винна, чи що? А не забагато він на себе взяв? Чорт! Треба було все ж таки написати заяву і вимагати моральну компенсацію! Але за хвилину його машини вже не було у дворі.

У квартирі мене поклали на диван у вітальні, немов тяжкохвору. Я схопила Рому за руку.

- Ви знайомі?

- Ми вчилися разом й іноді зависаємо в клубах. Еля бачила його і його друзів кілька разів, хоч і не запам'ятала особливо, - він усміхнувся. Який тісний світ, виявляється!

Я кивнула і взяла телефон, що дзвонив, на дисплеї висвітилося «Мама». Хлопець пішов на кухню до дівчат, де вони, напевно, пили чай.

- Привіт, люба, як справи?

- Добре, а у вас? - зітхнула я. Яна зайшла у вітальню і з посмішкою простягнула чашку з ароматним чаєм.

- Теж. Як навчання? - лаконічність - сестра моєї мами, вона говорить завжди чітко і по суті. Уявляєте, який у мене батько?

- Мам, все під контролем, сесія скоро. Потім півтора місяця відпочинку і знову до справи... До навчання, - ось ці півтора місяця так гріли мені душу, що мені хотілося літати. А ось те, що за пів року я закінчу універ, багато що змінювало. Батьки чекають мого дня народження, ще кілька місяців, і я, нагулявшись, стану гарною дружиною. Мені ще якийсь час можна не згадувати про це. Але це заміжжя конкретно мені заважає жити.

- А потім і випускний не за горами, - думки вона читає чи що? - Гаразд, зайчику, тато кличе мене, йдемо на день народження моєї сестри, а я вирішила перевірити, як ти. Будь розумничкою, - мама завжди так прощається, знаючи, що я і так «розумничка». Не сперечаюся ж.

- Бувай, - я поклала слухавку і трохи стиснула телефон пальцями, піднісши до обличчя.

Жалюгідне існування - ось, що означає слово «шлюб». Спочатку багато сексу і романтики з чоловіком, а потім кричущі діти, за якими ти повинна стежити до кінця свого життя.