Ірина Червінська - Ключик, Ірина Червінська

«Вчорашня ніч була казковою. Таку ейфорію описують тільки в романах. Ти просто сексуальний монстр! Цілую».

«Я чекаю тебе там само й у тому самому прозорому пеньюарі, що й завжди, мій березневий котяро. Не  забудь вимкнути телефон, бо вона нам знов не дасть спокійно розважитись. Я вже тебе хочу!»

…

«Я прочитала анкету. Мені сподобалась твоя фотка. Ти на ній просто дивовижний в тому чорному костюмі (який я вибирала власноруч для співбесіди три місяці тому). Тобі страшенно личить офіційний стиль (ще б він не личив менеджеру середньої ланки з непомірно великими амбіціями з провінційно-забитого містечка О.). Але в тебе, мабуть, хтось є. Відпиши мені, будь-ласка».

«Як добре, що ти одинокий (брехло!). Я теж самотня (шльондра!). Висилаю фото і маю надію, що сподобаюсь такому красеню (таки курва!)».

В наступному повідомленні переді мною красувалась фігурова білявка з блакитними очима, вульгарним макіяжем і вбранням та досить стандартною зовнішністю. Сердито, дешево й доступно.

«О, я добре знаю цей кабак (дійсно дешево). Мені вже терпці вриваються почути твій голос в реалі, а не тільки в Skypi. Обіцяю не розчарувати тебе на першому ж побаченні. Зі мною теж можна гарно провести час (…?), бо я всебічно розвинена особа і багато чим цікавлюсь (Кама Сутрою на ніч?). Побачимось». Дата і підпис.

Раптом пригадала собі той вечір. Спочатку були відбрішки про відрядження в обласний центр, а потім до глибокої ночі вимкнутий телефон. Невже одноденні відрядження обов’язково тривають так допізна?

Це повторювалось майже систематично, двічі на тиждень. Майже домашні справи, майже сабантуй з друзями, майже корпоративна вечірка, майже далека поїздка, майже, майже, майже…

Треба визнати — як мішком по голові.

Я знала, де лежить запасна пачка цигарок і запальничка.

Я не палила два роки.

Але це вже занадто.

На нещастя старого вилинялого килимового покриття, я не знайшла попільнички. Попіл з цигарки просто і тупо сипався на підлогу.

Мені більше нічого тут ловити.

Я теж забула вимкнути комп'ютер.

Прийшов  час вимкнутого телефона…

* * *

Я прокинулась в чужому ліжку в незнайомій кімнаті і… налякалась. Зіщулившись під м'якою периною, помітила, що вона до всього ще й була голою.

Нічого не розумію. Я ж засинала на піску  біля вогнища, а не тут…

Це вже було щось нереальне і божевільне. Ущипнула себе за руку — болить. Значить не досить з мене було смердючих піратів, солоного моря, тропічного шторму і міцнющого рому. А тут що?

Підібгавши під себе ноги, якнайсильніше замоталась у ковдру й узялася розглядати свій новий прихисток. Побілені стіни і стеля з ліпниною. Арочне вікно в стилі бароко. Непристойно велике дзеркало навпроти ліжка, старовинний годинник над каміном і крісло-гойдалка. Бракувало тільки Шерлока Холмса з люлькою та доктора Ватсона з коцюрбою.

В животі загули труби, застукали барабани. Шлунок зсудомило так, що мало не вилізли очі. Нестерпно хотілося чогось схожого на людську їжу.

Наче в казці, прочинились двері й до кімнати з тацею в руках… увійшов чоловік приємної зовнішності з дуже стурбованим виразом обличчя. Я ще сильніше втиснулась в ліжко.

Він поставив тацю на невеликий столик біля ліжка. В білій чашці парувала запашна чорна кава. Нарешті карі очі на стурбованому обличчі помітили, що я вже не сплю.

— Ти вже оговталась? — його рука торкнулася чола. — Де ж ти була? Я все обшукав, де тільки не був. Півроку не отримував від тебе жодної звістки. Аж, нарешті, діти служниць знаходять тебе сплячу на пляжі в чужому одязі, ще й п’яну, як чіп.

З несподіванки у мене відвисла щелепа. Я хотіла заперечити, якось виправдатись, сказати, що взагалі навіть не знаю, хто він такий. Проте знов ні пари з уст. А чоловік вів далі.

— Не смій більше так чинити зі мною! Навіщо ти тоді втекла? Куди? Чи тобі не сподобалась та весільна сукня? Її ж для тебе шили найкращі шевці  столиці. Обручки? Ювелір переконував, що за все своє життя в нього не вдавалось такої краси. Церемонія? Але ж ти завжди хотіла обвінчатись в тому старовинному соборі, і щоб килимова доріжка була усипана білими ліліями, аромат яких ти просто обожнюєш. Будинок? Я більше ніколи не прийматиму без тебе таких рішень.

Він сів біля мене на ліжко. Ніжно забрав розпатлані кучері з чола.

— Ти ж знаєш, як я до тебе ставлюся, як боюся, що колись ти знову зникнеш з мого життя, як тоді, але тепер вже назавжди. Ти ж знаєш, що я просто тебе люблю, — хрипота голосу заворожувала, присипляла, проганяла напругу в кінцівках.

Я заплющила очі, повністю видихнула з себе все пережите з повітрям легень і, відчувши смак його уст, анітрохи не здивувалась…

* * *

— Дівчино, ви щось загубили, — чоловічий голос з родзинкою ледь вловимої хрипоти повернув мене на землю. Я йшла крізь сніг і мені в голові не вкладалось моє сьогодення. І справа навіть не в тих безглуздих повідомленнях і тих брехнях. І навіть не в тім, що з життя випав ще один зимовий день, що вже годину блукаю містом і не можу ніяк спинитись, аби бодай подивитися, де перебуваю.