Ірина Червінська - Ключик, Ірина Червінська

Ключик

   Губи потріскали від морозу, як перестиглі яблука. Холодними пальцями набираю веселку знайомих цифр на мобільному. «Ваш абонент поза зоною досяжності. Зателефонуйте, будь-ласка, пізніше» - з манірною байдужістю повідомив металічний голос мережевого комп’ютера. Вчетверте за останні дві години…

Так добре стати босими ногами на підвіконня, притулити чоло і ніс до прохолодного скла, обійняти руками шибу і спостерігати, як посеред застиглої морозної  темряви падає небо на землю у вигляді густого лапатого снігу. Тоді зупиняється час, а велике снігове пір’я зависає в повітрі, перетворюючись на тисячі маленьких Летючих Голландців, котрі пливуть собі кудись за горизонт.

Я заплющую очі й одразу ж опиняюсь на одному з тих білих каравел. Вдягнена, як середньовічні пірати, завзято розмахую навсібіч кривим турецьким мечем з дивовижно красивим руків’ям, рубаючи чиїсь голови, наче качани капусти на дачі (посеред того хаосу, в котрому єдина мета — вижити будь-якою ціною, дивуюсь, що змогла помітити таку незначну деталь. Та вона виявилась такою гарною, що я змушена була її помітити).

Корабельний дзвін вибив час обіду. Усі одночасно покидали зброю долі. Їй-бо, якісь диваки на цьому судні — у них на палубі точиться кривавища, а їм харчі в голові. Воістину голод не тітка! Але так було шкода випускати таку красу з рук.

— Ти що, пацюче трюмовий, забув устав цього судна? — товсті й масні пальці вирвали зброю з рук. Судячи із більш-менш нового вбрання і велетенського капелюха з кокардою, це був капітан. — Війна війною, а обід за розкладом! - гаркнув він і, вхопивши мене за карк, поволік до загальної юрби піратів. — Ти зрадив команду. За це я призначаю тобі двадцять ударів нагайкою одразу ж після розправи над нашим ворогом. Ти вже постарайся, щоб тебе не покришили раніше. Бо я не хочу втрачати задоволення від слухання твоїх солодких стогонів. Всі знають, що музика свисту батур та знеможені завивання катованих для мене краща за найвишуканішу музику в таверні, — на останок капітан загарчав, наче ведмідь, що залізає на ведмедицю під час акту спарювання. Боже, як же смердить з його писка!

Хтось криво посміхнувся…

Точні, чіткі удари розсікали одяг і шкіру. Спина затерпла від болю настільки, що я вже її зовсім не відчувала.

 Як обіцяв капітан, не встигли ще пірати відійти від адреналінового шоку кривавої різні, а мене вже прив’язали до ганебного стовпа і висікли. Краще б я загинула від удару в серце тупим ножем, аніж так мучитись! Корабельний кат майстерно зробив свою справу, відчувалася рука професіонала, і звільнив мене. Заюшена кров’ю, я впала на відполіроване часом дерево палуби.

— Помийте бідаку і киньте до трюму. Завтра я до нього навідаюсь. І не забудьте напоїти салагу ромом, бо не доживе до ранку. А нам зайві руки на кораблі ще знадобляться.

Якось я зрозуміла, що мене помилувано, та чомусь від цього не легшало.

Якась піратська паскуда вихлюпнула на моє бідне тіло відро солоної морської води, яка ще й до того була льодяною. Запекло так, немов варилась в пекельному казанку. «Та що ж ви робите? Я лише слабка і тендітна жінка! Відпустіть мене додому! Ви не маєте жодного права так наді мною знущатись!» — хотілося закричати, та з горла видавилося щось таке, навіть не схоже ні на слова, ні на людський стогін.

В трюмі було вогко. Щурі з усіх кутків світили очицями-ґудзиками на мою персону. Мабуть вичікували зручного моменту, щоби перекусити сону артерію, а потім поласувати свіжим м’ясом.

Кат приліпив на полиці воскову свічку, відкоркував пляшку і залив мені до рота добрячу порцію рому. Я похлинулася й зайшлася кашлем, як сухотник. Усі рубці на пошматованій спині неcтерпно занили.

Ром зігрів нутро. Захотілося спати. На обличчі несподівано розповзлася задоволена  усмішка. Добрий катюга прикрив моє тіло доволі смердючим лахміттям, котре в цих умовах здавалося дорогою периною. Втома і сон брали своє…

* * *

Від раптового вибуху телефонного дзвінка я мало не впала сторч головою. Його гулке пілікання вишкрябувало моє Я з підсвідомості. Віброрежим відіпхнув апарат на краєчок стола. Той закономірно впав і раптово затих.

На шибі залишалися відбитки пальців — вагомий доказ моєї присутності у цих чотирьох стінах. Я дихнула на скло і, наче уперше закохана старшокласниця, каліграфічно вивела дві великі букви зі знаком плюс посередині.

Ні! Так більше не може тривати далі! З цим треба щось робити.

Для початку — вимочити у ванні той бруд, котрий я зуміла зібрати в собі за останні години безрезультатного очікування не знати чого.

Гаряча вода розслабила тіло до млості. Я заплющила очі і одразу ж відчула, як на мене раз у раз накочують дрібні хвилі, загойдуючи, немов у колисці…

Невже я пережила цю ніч і мене не загризли щурі? Напевно їх відлякував сморід того дрантя, котрим мене накрили. Свічка давно розплавилась і віск із полиці звисав донизу невеликим сталактитом. Крізь дрібні шпарини, які створювали ефект мережаної стелі, в напівтемряву трюму проривалось денне світло тоненькими промінчиками і вихоплювало на тлі темного дерева бочки з ромом і ящики  з порохом. Вгорі, на одній із балок, сидів велетенський щурисько і уважно спостерігав за моїми невдалими спробами поворухнутися.