Мирослава Кривуца - Дзеркало, Мирослава Кривуца

********************

Віктор поїхав рано, Анна навіть не почула як він збирав речі і зачиняв двері. Він ледь торкнувся губами її прохолодного лоба, навіть не губами, а подихом, подивився на неї, сповнений суму і надії. 
Теплий грудень розкидав сонячні промені навкруги пансіонату, зазирнув у кімнату і осяяв свіжий букет білих аустом, котрі покоївка вже встигла поставити на стіл біля вікна. Анна розплющила очі, помружилась. Тиша рухалась кімнатою, чіплялась сукнею за ніжки стільців, від чого вони ледь ледь поскрипували. Дивне відчуття наближення відпочинку потрохи починало її захоплювати і переносити в світ пацієнтів пансіонату. 
Несподіваний стук у двері заставив жінку виринути зі своїх роздумів. Перший, другий, третій. Хтось дуже наполегливо намагався увірватися в її такий хиткий після сну світ. Анна підвелась, накинула на плечі махровий халат, сіла на ліжку і на секунду задумалась. Тук-тук. Знову хтось грюкає. Вона підвелась, підійшла до дверей. 
– Хто там? – Запитала тихо.
– Це Марта, Анно, відчиніть.
Анна відчинила двері і побачила всю в білому Марту із заплетеним у повітряну косу довгим сивим волоссям. Схожа на янгола у вранішньому світлі, вона усміхалась.
– Вибач Анно, що так рано. Якщо я заважаю, то зайду пізніше. – Швидко і енергійно заговорила Марта і усміхнулась ще привітніше. 
– Все в порядку. Я тільки прокинулась.
– Сонько, ходімо на сніданок, такий чудовий зимовий день. – Здавалось Марта почала говорити ще швидше. 
– Із задоволенням, але я зовсім не готова. – Відповіла Анна.
– Я почекаю, підемо разом. Все вам покажу. – Змовницько прошепотіла пані-янгол.
– Проходьте, я швидко. – Сказала жінка, відійшла від дверей пропускаючи сусідку в кімнату. – Зачекайте у вітальні, а я одягнусь.
Марта повільно зайшла в кімнату. Роззирнулась. Врешті решт її погляд дістався букета осяяного вранішніми променями. Марта сплеснула в долоні та охнула від здивування.
– Які надзвичайні квіти. Така краса. – Сказала вона натхненно. Понюхала букет. – Такі красиві, а взагалі не пахнуть. Як шкода.
– Так, це аустома. Вона не має яскравого запаху. – Відповіла Анна з-за дверей спальні. – Обожнюю ці квіти.
– Ніколи в житті не чула цієї назви. – Марта ніжно торкнулась пелюсток, повернувши голову в сторону дверей кімнати. – А ви добре знаєтесь на квітах. 
– Так, – Анна вийшла з кімнати вся в чорному, напротивагу Марті, – у мене був свій квітковий бізнес.
– А зараз немає? – Допитувалась непрохана гостя. 
– Ні, рік тому я його втратила. – Голос жінки став холодним, відчуженим. – Рік тому я все втратила, включаючи життя.
– Не переживайте люба, впевнена, що у вас все налагодиться. – Марта ще раз подивилась на букет, понюхала, здивовано відійшла, похитала головою. – Це ж треба так. – Підняла очі на Анну. – Бачу ви готові. Ходімо снідати?
– Ходімо.
Жінки вийшли з кімнати і направились на перший поверх до банкетної зали, де як і кожен день офіціанти вже метушились накриваючи швецький стіл. Незважаючи на зиму безліч різноманітних овочів, фруктів і сирів прикрашали тарілки із синім візерунком. Ті самі квіти, що були зображені на паркані і на центральних дверях пансіонату. 
Анна мовчала, поринувши у роздуми про минуле і майбутнє, а сива емоційна пані продовжувала безупину торохкотіти, розказуючи новій гості про смак місцевих страв, про красу краєвидів, про привітний персонал і надзвичайно уважного головного лікаря. 
– Анно, тобі тут дуже сподобається. Повір мені, – Солодко співала Марта неначе з реклами, – це дивовижне місце і професор цікавий і уважний. Я тут вже двадцять років і жодного разу не пожалкувала.
– Двадцять років? – Здивована Анна поглянула на Марту. – А чому так довго? Невже у професора не вийшло вам допомогти?
– Навпаки. У нього все вийшло. – Марта підійшла до столу, взяла маленьку білу тарілку. – Бери маленьку. Ці шведські столи можуть дуже швидко зіпсувати твою тонку талію. – Вона засміялась, поклала собі кілька шматків сиру, налила кави. – Я сама не захотіла повертатись назад. Мій новонароджений син загинув у автокатастрофі разом із чоловіком, а я, – Вона на хвилину замовчала і задумалась, пригадуючи події, – а я дивним чином вижила. Так, краще б і я тоді загинула. Так, так я думала тоді, двадцять років тому після цієї жахливої аварії. А зараз вдячна професору, що він з'явився у моєму житті. 
– А що він зробив? Ви приймаєте якісь ліки? – Запитала Анна, сівши поряд з Мартою за стіл. 
– О ні, він психолог від бога. – Вона відкусила шматок сиру, зробила ковток кави, задоволено мугикнула. – Навіщо ліки? Гори вас вилікують швидше за всі ліки. – Марта знову зробила ковток, знову заплющила очі від задоволення. 
– А чому тоді ви не поїхали звідси?
Марта замовчала, вона задумливо дивилась на кавову чашку, ніби зачарована. 
– Ходімо звідси, – Несподівано підхопилась вона, взяла Анну за руку, – Я покажу тобі СПА і басейни. Є також перукарня і манікюрний салон. А ще, – Марта зупинилась, подивилась Анні в очі, усміхнулась, – мені залишилось жити кілька днів. – Якось просто сказала вона, так ніби це про каву і сир, або про СПА і басейн. 
Анна мовчала не в силах вимавити ні слова, таке несподіване откровення, немов би льодяний дощ серед спекотного літа.
– Не варто перейматись люба, – Сива волосина потрапила в око і вона примружилась, – це ж не твоя вина. До того ж мене це не бентежить. Я надто давно хвора і самотня щоб перейматись через смерть. Смерть – це не кінець, а початок. Чого? Якби ж я знала. 
Вони прогуляли весь день разом по території пансіонату, навкруги нього, зазирали у найпотаємніші і найцікавіші закутки. Завітали на кухню, в пральню, всюди Марту зустрічали з повагою, шаною так ніби вона була власницею цього готелю-пансіонату. День промайнув швидко, за всіма цими пригодами вони не помітили як пропустили обід і вечерю, виявилось, що кухня вже зачинена.
– Я попрошу Арно, щоб приготував нам щось на вечерю. – Сказала Марта. – Він профі. Анно, заходь до мене через півгодини, у мене є пляшка червоного напівсолодкого, відзначимо твій перший день в цьому дивовижному місці. 
– Дякую вам Марто, ви просто надзвичайна. – Відповіла Анна. – Сьогоднішній день був найкращим за останній рік. 
Вони розійшлись по своїх кімнатах, переодяглись у зручний домашній одяг, а через півгодини Анна вже стояла біля дверей навпроти і обережно стукала. Двері відчинились. Марта була одягнена у м'який кашеміровий костюм кольору графіт. На руках дзвеніли браслети. 
– Заходьте люба Анно, – Вона усміхнулась, – все готово. 
Жінка розпустила довге сиве волосся. Воно сніговою лавиною падало на плечі і спину. “Невже це справжня сивина?” – Думала Анна. 
Марта тихо зачинила двері. Посеред невеликої вітальні стояв диван, кілька крісел і низький журнальний столик з кількома книгами, пляшкою вина, двома келихами, тарілками із закускою. Вікна, завішані важкими фіранками, здавалось не існували. Кімната потонула в теплому світлі невеликої настільної лампи з дивними блакитними квітами на абажурі. Двері в сусідню кімнату були прикриті, але Анна побачила велике у весь зріст дзеркало, завішене білою ковдрою і крісло навпроти. 
Час промайнув швидко, жінки не могли наговоритись. Так ніби знали одна одну не один рік, розуміли одна одну з півслова. 
– Мені вже час, – Нарешті сказала Анна, ледь стримуючись щоб не позіхнути, – Надто багато емоцій для одного дня. 
– Так, Анно, дякую тобі за сьогоднішній день. – Марта підійшла до жінки ближче. – Він був для мене надзвичайним. 
– Це я вам Марто дякую за те, що провели для мене дивовижну екскурсію і пригостили найсмачнішим в світі вином. – Відповіла Анна, несподівано для себе обійняла Марту. – Надобраніч.
– Добраніч люба. Солодких снів.