Мирослава Кривуца - Дзеркало, Мирослава Кривуца

“Вона бігла крізь лапатий сніг, намагаючись втекти від того, що сталося. Сніг падав на оголені плечі та обпікав їх вогнем. 

Перед очима мерехтіли вогні операційної. Крики лікарів. Її руки, вимащені власною кров'ю.

– Ти не встиг. Ти не встиг. – Кричала вона в темряву. – Ти не встиг її врятувати. 

Знову сніг, новорічні ліхтарі, усміхнені перехожі.”

Анна струсила головою. Розплющила очі та плеснула в обличчя водою. Ванна наповнилась до країв. А потім якось неочікувано вода стала задушливою. Так, ніби шкіра перетворилась на легені. Жінка різким рухом підвелась, вдихаючи повітря на повні груди. Гола та мокра вискочила з ванної, накинула на плечі халат і вийшла у вітальню. Вона дихала глибоко, неначе відхекувалась після довгого марафону. Поступово подих вирівнявся. Анна підійшла до стола з квітами та автоматично понюхала аустому. 
– Ти вже прокинулась. 
Віктор стояв серед вітльні. Анна здригнулась від несподіванки. Вона зовсім не чула як він зайшов і тепер почувалася незручно, затинаючи вологий халат і поправляючи скуйовджене волосся.
– Привіт. – Ніяково сказала вона.
– Не думав що ти так довго проспиш.
– Так, здається ніколи в житті так не відпочивала. 
– Я приніс тобі обід. – Сказав Віктор, вказуючи на стіл поряд з диваном. – Через годину у нас зустріч з професором, скоріше навіть у тебе з ним зустріч, я просто проведу.
– Добре. – Анна усміхнулась. – Дякую за турботу. 
– Не дякуй, за турботу не дякують. Я піду. Чекатиму на тебе в холі. – Сказав він. – Виходиш із номера і наліво по коридору. Ти його побачиш. – Він зробив ковток води з лимоном, поставив склянку на стіл з квітами і вийшов із номера.
Двері за Віктором зачинились. Він намагався бути з Анною обережним. Вона така травмована, така чутлива. Вони не розвелись, але роз'їхались пів року тому, після смерті їх новонародженої доньки. Анна просто сказала йому йти. Без пояснень, без криків, просто одного дня зібрала його речі, поставила перед дверима і сказала йти. А він послухав. 

*********************

Анна вийшла зі своєї кімнати зачинивши двері, а коли озирнулась зойкнула від несподіванки. Перед нею стояла невеликого зросту елеганта жінка, з білим мов сніг волоссям.
– Вибачте, не хотіла вас налякати. – Приємним низьким голосом сказала вона і усміхнулась. – Мене звуть Марта. 
– Приємно познайомитись пані Марто. – Сказала жінка напружено. – Мене звуть Анна.
– Просто Марта, Анно. – Усміхнулась пані. – Без всіляких умовностей. Ми з вами сусідки. Сподіваюсь ще зустрінемось, приємного вечора, Анно. – Вона навмисне підкреслила ім’я, торкнулась Анниного плеча і пішла в сторону сходів. 
– Приємного вечора Марто. – Анна подивилась вслід жінці, що повільно віддалялась. 
Тепле світло ліхтарів заливало коридор, підсвічуючи картини на стінах. На картинах намальовані пейзажі різних міст, деякі з них Анна навіть впізнала. Знайшлась там та сама Іспанія, узбережжя котрої від Барселони до Малаги вони з Віктором проїхали за кілька місяців. Анна йшла по коридору, роздивляючись зображення міст, знову поринула у подорож. Несподівано картини закінчились, а замість стіни вона побачила хол з диванами, тропічними квітами, різнокольоровими папугами, кілька глибоких крісел і стіл з книжками. На одному з диванів сидів Віктор і читав книгу в синій палітурці. Анна зупинилась на хвилину роздивляючись чоловіка. Він здавався таким рідним, таким близьким, таким коханим і водночас тим, хто нагадував їй про весь той жах втрати, яку вона відчула рік тому. 
“Якщо він буде поряд, я ніколи не зможу забути. Ніколи. Він своєю присутністю все життя нагадуватиме. Як це жахливо і нестерпно”. – Думала вона. Він підняв голову, побачив дружину, усміхнувся. – “Чому ти не можеш відпустити мене? Чому?”. – Запитувала про себе жінка. 
– Ти така гарна. – Сказав Віктор. – Як ніколи. – Він поклав книгу на стіл, підійшов до дружини. Хотів взяти за руку але передумав. Її холодний погляд стримав його. – Нам вже час. Професор чекає на тебе. – Віктор відступив показуючи рукою на двері. 
Вони пройшли по коридору-галереї, піднялись мармуровими сходами на третій поверх. З відчинених дверей кабінету професора лунав голос, котрий щось емоційно пояснював. Віктор з Анною зайшли в кабінет і побачили чоловіка, котрий стояв з телефоном коло книжкової шафи, емоційно жестикулював, майже торкаючись рукою поличок під стелею. 
– Ще раз вам пояснюю, якщо ви не-зро-зу-мі-ли. – Останнє слово чоловік промовив по складах. – Нам потрібні дванадцять ящиків, повторюю двадцять, так рівно дванадцять не більше не менше. – Голосно говорив, майже кричав, він. – Дванадцять, розумієте? За кількістю гостей. – Сказав він. – Дванадцять. До побачення. – Натиснувши відбій повернувся до подружжя. – Вибачте, що змусив вас чекати. Ми плануємо невелике свято для гостей і замовили дванадцять ящиків з квітами, а квіткар трішки наплутав, тому мені довелось самому з усім розбиратись. – Професор підійшов до свого столу і сів у глибоке чорне крісло. – Віктор і Анна, правильно?
– Так. Дякую професоре, що взагалі погодились нас поселити у вашому пансіонаті без черги. – Сказав Віктор. 
– Немає за що, мене вразила ваша історія, справді думаю, що зможу вам допомогти. – Сказав професор. – Мене звуть Всеволод Андрійович, так написано в паспорті, але всі місцеві мешканці звуть мене професор Всеволод, мені це подобається більше. – Він усміхнувся показавши два ряди білих рівних зубів. – Анно, сідайте, будь ласка. А вас Вікторе я прошу залишити нас наодинці. Ми не довго. 
– Так, так звичайно. – Віктор торкнувся її руки, непомітно, немовби промовив, – “Я поряд. Якщо тобі щось не сподобається я завжди поряд.” – Чекатиму на тебе в холі на нашому поверсі. – Сказав він Анні і швидко вийшов з кабінету. 

************************ 

Книга була цікавою тому Віктор повернувся в хол, щоб її дочитати. Він весь занурився в події столітньої давнини, не помітивши як промайнув час. Сонце вже давно сіло і тепер приміщення холу освітлювали теплі лампи, перетворюючи його на казковий сад. Він прочитав останнє речення, закрив книгу, поклав її на стіл. Анна, як і минулого разу, стояла неподалік спостерігаючи за Віктором.
– Ти давно тут? – Запитав Віктор, поклавши книгу на стіл і підійшов до дружини. 
– Хвилин двадцять. – Відповіла вона. – Ти так зосереджено читав, не хотіла відволікати. 
– Так, цікава книжка, читав її років п'ятнадцять тому. – Віктор подивився Анні у вічі. – Що змінилось?
– Вітю, тобі варто поїхати. – Відповіла вона, взяла його за руку. Перший раз за останній рік доторкнулась до нього за власним бажанням. – Ні не сьогодні, завтра вранці. – Її рука була теплою та трохи вологою. Під тонкою шкірою пульсувало серце. Він відчував це. 
– Ти впевнена? – Прошепотів він.
– Так, я справлюсь. – Анна міцно стиснула його руку. – Тепер я справлюсь, адже знаю, що ти повернешся. 
– Добре, тоді завтра зранку я поїду. Повечеряємо разом?
– Із задоволенням, але не хочу спускаться вниз. Давай залишимося в номері. Я так втомилась. 
– Добре, попрошу, щоб вечерю принесли в номер. – Віктор стиснув руку дружини. – Я тебе… 
– Ні, вибач, – Перебила Анна, відвернувшись, – не квап події, не впевнена що готова. Просто не квап мене. Добре? – Вона подивилась на Віктора, її рука затремтіла.
Папуги в клітках голосно закричали, повз пройшла Марта з молодим чоловіком років тридцяти на вигляд. Він допомагав їй дістатись банкетної зали, де зазвичай проходила вечеря. 
– Анно, привіт. Рада тебе бачити знову. – Голосно закричала Марта через весь хол. Вона махала рукою та усміхалась. – Ми з Арно йдемо вечеряти. Ходімо з нами. Правда він розмовляє лише французькою, зовсім нічого незрозуміло, але так красиво. – Арно також усміхався. 
– Дякую, Марто. Іншого разу. – Анна помахала у відповідь, повернулась до Віктора. – Давай краще вечеряти. 
– Як скажеш. – Віктор напружено подивився на дружину, але нічого більше не сказав. 
Марта повела Арно вниз до банкетної зали, обережно тримаючись за його лікоть і трішки приспівуючи якусь зовсім знайому мелодію.