Сергій Бобрицький - Земля Не пухом. Історія одного геоманта, Сергій Бобрицький

– Як скажете, Веніціане. – Позначив головою легкий уклін геомант і подумки звернувся до мешканця своєї кишені. – І цей туди ж. Всім подавай розділ на ліги, касти, секти та інші інструменти нерівності.

– Пф. Таке життя, Грегоре. І в ньому дуже мало таких чудиків-поборників справедливості, як ти.

– Я не поборник. Я вважаю, що справедливості має кожен добиватися сам. Але штучне створення таких відокремлених товариств мене дратує.

– А мені здається, ти таки поборник.

– А мені здаються трохи дивними лекції про мінливість буття від того, чию особистість я ж і створив.

– … вона категорично заявила мені, що бути того не може, бо ви зовсім не схожі на напівгнома. То, може, ви втамуєте нашу з пані заступницею ректора цікавість?

Так, балакучий ректор усе говорив далі, поки Грегор і Хісс подумки обговорювали питання справедливості та іншого.

– Що ж, гадаю, перемога у цій суперечці на боці пані заступниці ректора, шановний Веніціан. В мені немає жодної пінти крові дітей гір. А закляття Обсидіанового Голема я здобув у ході однієї дуже неприємної сутички. А зараз, я справді перепрошую, але мені час. Поки ще не почалося.

– Що ж, певно, доведеться віддати борг пані проректору. – Тяжко зітхнув майстер Мудіні. – А що, по-вашому, має початися, шановний Грегоре?

– Де цей виродок?!

– Леоне, не смій!

– Та я його розвію над шпилем Університету! Де він?!

– Мабуть, уже нічого, мілорде Мудіні. – Ще важче, ніж ректор до цього, зітхнув Грегор. – Воно вже почалося.

– В рота мені хвіст… – Пролунало втомлено десь усередині кишені. – Як набридло мені відвідування похорон!

Звичайно ж, лютим крикуном виявився не хто інший, як кузен загиблого того року Магістра Повітря Франсуа Д'Альбон, віконт Леон. Який був уже за двадцять кроків від розмовляючого з ректором Грегора, і, помітивши свою ціль, Леон кинувся до неї, начисто ігноруючи сестру, що буквально висіла у нього на руці.

– Леоне, благаю тебе!

– Марі, ти заважаєш! – Майстер Повітря злегка повів плечем – і дівчину наче сповили невидимі мотузки, відірвавши від брата і плавно віднесши повітрям кудись углиб зали.

– Грубувато ви з єдиною сестрою. Не дуже… – Почав був ректор, але тут же був перерваний.

– Вибачте, мілорде Мудіні, але наші сімейні розбірки – виключно наша справа. А ти… тиии… Я викликаю тебе, покидьок! Дуель, сьогодні ж, просто тут і зараз!

– Моя пошана, майстре Д'Альбон. Але чому ж покидьок? Ваш брат загинув не у темному провулку. Я не труїв його отрутою, не підставляв, аж ніяк не провокував. Він загинув на чесній дуелі. Хоча й не заслуговував на шляхетну смерть після того, що зробив та як поводився.

– Ти… ти… Що ти верзеш?! – Здавалося, що обличчя віконта Леона стало білішим за сніг. А його риси, які багато жінок вважали чарівними, спотворила лють. – Про яку шляхетну смерть мова?! Впевнений, що ти підставив його і вбив, заздалегідь підготувавшись! Не міг мій брат програти якомусь брудному землюку!

Фахівці кажуть, що різні види гробової тиші відрізняються запахом. Є гробова тиша, яка пахне незручністю. З нею добре знайомі незаймані люди, що набираються сміливості перед тим самим моментом. Також є гробова тиша з ароматом прозріння. Про неї може розповісти селянин, який віддав заощадження за розповідь ворожки про те, що трава – зелена, а небо – блакитне. Це коротка гробова тиша, вона досить швидко переривається чимось гучним і недрукованим. У нашому випадку гробова тиша була стандартною. В залі Університету запахло чиєюсь труною.

– Я б на вашому місці, майстре Д'Альбон, добирав слова більш ретельно під час звернення до Архімага! – Відразу розгубив добродушність ректор Університету.

– Землюк?!! Пусти мене, Грегоре, я його на шматки порву! – Біснувався в кишені геоманта Хісс.

– Спокійно, друже. По-перше, мене не так легко зачепити. По-друге, твої молитви на сьогодні почули. Тому що, як мінімум, цей Леон дуже близький до того, щоб побачити більше, ніж очікував.

Вголос Грегор нічого не сказав, продовжуючи мовчки дивитися в очі своєму візаві.

– Та ти наче язика проковтнув?! — Спалахнув ще раз Вищий Магістр і цього разу не став стримувати силу, що рветься назовні.

Мага охопила енергія Повітря. У бальній залі запахло озоном. Коло роззяв судомно розширилося – і ось на пару десятків метрів навколо двох Архімагів і розлюченого Вищого Магістра не залишилося ні душі (ми з вами, звичайно, знаємо про Хісс, але це наш секрет!).

– Добре, майстре Д'Альбон, я приймаю ваш виклик. Гадаю, місце проведення мого іспиту ще навіть остигнути не встигло. Там цілком затишно після присутності Вогняного Велетня. Як сторона, що викликається, умови поєдинку я назву вже безпосередньо на місці. А поки що, дозвольте, будь ласка, поставити вам одне питання.

– Запитуй, Нюлузький!

Леон Д'Альбон, що важко дихав та гнівно роздмухував ніздрі, злегка заспокоївся. Він зрозумів, що його візаві не має наміру втікати від бою, що сатисфакція відбудеться. І тому дозволив собі розслабитися і навіть, як він думає, образити опонента, навмисно опустивши лише сьогодні здобутий титул. Звернувшись до Грегора, як до все ще безрідного селянина. І дарма.