Клайв Стейплз Льюїс - Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

своєї печерки — і все лише для того, щоб приспати пильність, а потім зрадливо віддати до рук Білої Чаклунки?

— Ні, — здивувалася Люсі. — Ви аж ніяк не схожі на фавна, який здатен на те, що ви кажете.

— Проте, — знизав плечима фавн, — я саме той фавн.

— Що ж, — повільно протягнула Люсі (вона не бажала ані поступатися правдою, ані образити фавна), — що ж, це був поганий вчинок. Та якщо вам шкода того, що ви накоїли, я впевнена, ви так більше не чинитимете.

— Шановна донько Єви, чи ви справді ще не зрозуміли? — вигукнув фавн. — Мова йде не про те, що я зробив, а про те, що я збираюсь зробити.

— Тобто? — зблідла Люсі.

— Ви — те саме дитя, — заходився пояснювати Тумнус. — За наказом Білої Чаклунки, зустрівши сина Адама чи доньку Єви, я маю негайно привести їх до палацу. Ви — перша, кого я зустрів, і хоч я й удав з себе гостинного господаря — запросив вас на чай, насправді ж я лише чекав слушної нагоди, коли ви задрімаєте, щоб доповісти про вас Чаклунці.

— Але ж ви цього не зробите, пане Тумнусе, — тривожно запитала Люсі. — Правда, не зробите? Ви не повинні, зовсім не повинні цього робити!

— Але якщо я не послухаюся Чаклунку, — похнюпився Тумнус, — вона обов’язково про те дізнається. Мені вкоротять хвоста, спилять ріжки, вищипають бороду волосинка за волосинкою; вона змахне рукою — і мої чудові роздвоєні ратиці перетворяться на жахливі тверді копита, як у нещасних коней. А якщо вона буде зовсім не в гуморі, то перетворить мене на кам’яну статую фавна, і я стоятиму в її жахливому палаці доти, доки на чотири трони Кейр-Паравелю не зійдуть ті, кому вони належать за правом. А чекати на це ще довго-довго, якщо взагалі коли-небудь я такого дочекаюся.

— Мені дуже шкода, пане Тумнусе… — промовила Люсі. — Але, благаю, відпустіть мене додому.

— Мабуть, таки доведеться, — хилитнув головою фавн. — Так. Доведеться! Я вже і сам це розумію. Я і не знав, які вони, ті люди, доки не зустрів вас. Але тепер, як я познайомився з вами, вже не можу віддати вас у руки Чаклунки. Нам треба негайно рушати. Я проводжу вас до ліхтарного стовпа. Сподіваюсь, звідти ви знайдете шлях до рідного Гардероба у Вітальні?

— Знайду, — впевнено відповіла Люсі.

— Тож ходімо, але тихо, як миші, — попередив Тумнус. — У лісі повно її шпигунів. Навіть деякі дерева перейшли на її бік.

Полишивши все, як було, на столі, вони підвелися, Тумнус ще раз розгорнув парасольку, Люсі взяла його під ручку, і вдвох вони попрямували до лісу. Надворі й досі сніжило. Зворотний шлях був зовсім не схожий на прогулянку до печери фавна — вони йшли мовчки, дуже швидко, тримаючись осторонь від світла. Люсі зітхнула з полегшенням, коли вони нарешті дісталися до ліхтарного стовпа.

— Чи знаєте ви, куди йти далі, донько Єви? — запитав Тумнус.

Пильно придивившись, Люсі помітила в гущині лісу клаптик буцімто денного світла.

— Так, — відповіла вона. — Я бачу двері в шафу.

— Тоді годі зволікати, — поквапив її фавн. — І… можливо… коли-небудь ви пробачите мені?

— Звичайно я вам пробачаю, — запевнила Люсі, щиро потиснувши йому руку. — Сподіваюсь, через мене ви не потрапите в халепу.

— Прощавайте, донько Єви! — мовив наостанок фавн. — Я залишу собі носовичок? На згадку.

— Звичайно! — вигукнула Люсі та, не зводячи очей з плями світла попереду, щодуху помчала до неї. Нарешті замість грубих гілок у себе на обличчі вона відчула м’яке хутро, а замість снігу під ногами заскрипіли дерев’яні дошки. І ось вона вже вистрибнула з шафи в ту саму маленьку кімнатку, з якої і почалися її великі пригоди. Хапаючи ротом повітря, вона щільно зачинила за собою дверцята шафи та озирнулася. За вікном і досі йшов дощ, а з переходу до неї долинали знайомі голоси.

— Я тут, — вигукнула вона. — Я тут! Я повернулася, зі мною все гаразд!

Розділ 3

Едмунд і шафа

Люсі стрімголов вибігла з порожньої кімнати і в коридорі одразу ж зіткнулася з іншими дітлахами.

— Усе гаразд! — повторювала вона раз у раз. — Я повернулася, я вдома!

— Про що ти там базікаєш, Люсі? — знизала плечима Сьюзан.

— Як?! — здивувалася Люсі. — Ви що — мене навіть не шукали?

— То, виходить, ти ховалася? — усміхнувся Пітер.

— Бідна-бідна Лу! Вона десь ховалася, а ніхто цього й не помітив!

— Якщо тобі так закортіло, аби тебе почали шукати, ховатися треба набагато довше!

— Але ж мене не було не якихось п’ять хвилин, а довгі-довгі години! — дивувалася Люсі.

Усі інші лише витріщилися одне на одного.

— Ото дає! — Едмунд покрутив пальцем біля скроні. — Пришелепкувата, та й годі.

— Ти про що, Лу? — спитав Пітер.

— Як це «про що»? — Люсі навіть образилась. — Одразу після сніданку я забралася до платтяної шафи і мене не було декілька годин! Там я куштувала чай, і зі мною трапилося таке-е-е…

— Що за дурниці? — знов знизала плечима Сьюзан. — Ми вийшли з кімнати якусь хвилинку тому, а ти — майже одразу за нами.

— Люсі каже не дурниці, — заступився за молодшу сестру Пітер, — вона вигадує, аби всіх потішити, чи не так, Лу?

— А от і ні! Нічого я не вигадую! — затялася Люсі. — То не проста шафа, а чарівна! А в шафі — і ліс, і сніг, а в лісі — фавни, і Чаклунка, і навіть ціла країна! А зветься вона Нарнія! Ходімо, покажу вам!

Уже не знаючи, що й думати, услід за збудженою Люсі всі повернулися до кімнати. Дівчинка вибігла вперед та розчахнула двері шафи.

— Ось! Самі подивіться!

— Ото дурненька! — похитала головою Сьюзан, зазирнувши в шафу та посунувши вбік хутряні пальта. — Звичайна собі шафа. Дивись-но — ось її задня стінка.

Усі по черзі разом із Люсі зазирнули всередину, розсуваючи руками збірки хутра, щоб упевнитись, що то звичайнісінька собі шафа. У ній не було ані лісу, ані снігу, тільки дерев’яні стіни та гачки для одягу. Аби остаточно упевнитись, Пітер навіть забрався всередину та обмацав шафу руками.

— Що ж, непоганий розіграш, Лу, — цокнув язиком він, вилізаючи з шафи. — А ми вже були прийняли все на віру. Майже прийняли.

— Але це правда! — спалахнула Люсі. — Чистісінька правда! Лише мить тому тут усе було інакше. Чесно-чесно. Повірте мені!

— Люсі, годі! — зупинив її Пітер. — Припини. Ти вигадала добрий жарт, ми його оцінили. І на тому крапка.

Від сорому