Сільвана Де Марі - Останній ельф

запропонувала Робі ще спокійніше. Навіть повернулася в бік паркана, так наче справді збиралася йти до Тракарни. Крешо та Морон якусь мить дивилися на неї, а тоді знизали плечима і, кинувши на неї ще один косий і лютий погляд, подалися геть. Лишилася тільки Каля.

— …дракон завив від страху, а в зубах у нього видно було відкушену руку бідолашної дівчинки… — Тракарна ніяк не могла зупинитися.

— Неправда, — зі злістю й ненавистю повторила Каля. В очах у неї стояли сльози. Ба більше, у них проглядалася вся образа світу. Хтось важив своїм життям, щоб знов обійняти Йомір, свою дочку. Але ніхто не прийшов по Калю.

Робі довго дивилася на неї. А тоді сказала явну дурницю.

— Раніше чи пізніше хтось прийде й по тебе, — ці слова мимоволі зірвалися їй з язика — і дівчина аж жахнулася, коли сама почула, що говорить. Це безглуздо й навіть жорстоко, бо не мати жодних надій — це незрівнянно краще, ніж сподіватися, а тоді бачити, як твої прагнення розсипаються на порох. Та Робі просто не могла цього не сказати. Вона поглянула на Калине лице, заховане за брудними русявими патлами, і на її очі, сповнені люті та відчаю. І знову з вуст, неначе самі собою, зірвалися обнадійливі слова.

— Рано чи пізно хтось забере тебе звідси, — підтвердила вона.

Калине лице було дуже замурзане, та все ж стало помітно, що дівчина зблідла. Її очі розширилися. Вона затисла рот руками, щоб здушити крик — а може, стогін. На лівій руці в неї бракувало великого пальця — найважливішого з усіх. Зненацька в голові Робі, за її заплющеними повіками, зродився образ Калиної руки з усіма п’ятьма пальцями на місці. Вона до крові закусила язика, щоб не сказати, що й рука її може знову стати нормальною, бо це було б уже, справді, надто безглуздо й надто жорстоко.

— Ти ж відьма, правда? — пошепки запитала Каля. — У тебе вся сім’я була відьмацька? Тому ви дружили з ельфами? Але… послухай-но… ти ж знаєш усю правду, так?… Так?

Робі нічого на це не відповіла.

— Страмаццо був увесь у крові та грязюці. О, це треба було бачити — кров і грязюка… — правила своєї Тракарна. Та зненацька її розповідь обірвав здавлений крик. Над їхніми головами знову повис дракон зі смарагдовими крилами, велетенський, прекрасний і загрозливий. А на спині в нього видніла крихітна біла фігурка. Навколо здійнявся нажаханий лемент. Усі перелякано кинулися врозтіч. Забувши про недавні героїчні подвиги, Страмаццо перервав своє бундючне хропіння, і з неймовірною швидкістю дременув до найближчого сараю. Посланець із Даліґара, що мав вручити йому чотири почесні нагороди, був надто заклопотаний утечею в протилежному напрямку, щоб помітити якусь невідповідність у поведінці Страмаццо. Тракарна теж побігла в той самий сарай, але дорогою перечепилася об одного з малюків, і її блакитна, гаптована сріблом сукня вмить перетворилася на ганчір’я, укрите брудом та соломою.

Крешо та Морон дременули світ за очі, а Робі застигла на місці, дивлячись на дракона. На вустах у неї з’явилася ледь помітна усмішка. Дракон, зробивши чергове коло над притулком, повернув у бік Темних гір і невдовзі зник по той бік гірського пасма. Мабуть, його лігво було десь недалеко. Каля стояла поруч із Робі й не зводила з неї приголомшеного погляду. Вона чомусь теж не втекла. Нарешті Каля відважилася запитати: «Тепер, коли Йомір вже не з нами, можна я спатиму коло тебе?»

— Та звісно, — відповіла Робі, ні на мить не задумуючись.

Розділ восьмий

Головне питання: як?

Малий дракон мирно спав, згорнувшись клубочком і двічі обкрутивши навколо себе хвоста. Надворі завивав вітер — утім, завивав він і всередині печери, бо ж своїм «уі-і-і-і-і» новонароджений Ерброу поступово порозбивав усі бурштинові шибки у вікнах, і тепер Йорш не уявляв, чим їх замінити. Та всередині вітер був усе ж не такий сильний, як зовні, а крім того печеру грів паруючий вулкан. Температура була далека від ідеальної, а проте цілком сумісна із життям напівголого ельфа.

Примостившись на одному зі сталагмітів, наче сова на гілці дерева, Йорш намагався накреслити якийсь план дій.

Як роздобути одяг? Він не міг і далі мандрувати напівголим. Зима була вже на носі. Сніг, який поки що вкрив тільки найвищі вершини, може з дня на день засипати весь світ. Крім того, люди не люблять ельфів. А півголого ельфа вони, мабуть, не любитимуть ще більше, і взагалі значно швидше його розпізнають. Добре було б сховати біле волосся та загострені вуха під якимсь каптуром — це врятувало б його голову й від холоду, і від каменюки, яку запросто швиргоне в нього той, хто впізнає в ньому ельфа.

Як навчити драконятко читати й писати? Добре було б згадати, як колись учила його самого бабуся, але його пам’ять не сягала аж так далеко в минуле — до тих часів, коли він ще не вмів читати. Чи були взагалі такі часи? Може, уміння читати дане нам уже від народження? Мабуть, що ні. Новонароджені не вміють геть нічого. Потім вони вчаться говорити, а вже згодом — читати. Так, саме в такій послідовності. Спершу говорити, потім читати. Монсер і Сайра, наприклад, не вміли читати, але принаймні говорили. Звісно, їхня манера говорити була трохи грубувата, не кажучи вже про ірраціональність тих думок, які вони висловлювали, — однак їх можна було зрозуміти.

Як налагодити контакт зі світом людей без того, щоб тебе забили насмерть камінням, і (або) здерли з тебе шкіру, і (або) повісили, і (або) спалили живцем — або вже мерцем, попередньо вбивши одним з вищеназваних способів? Відповідь проста: треба знайти Сайру та Монсера. Вони б його прийняли, захистили, допомогли б йому та щось порадили. Отже, переходимо до наступного питання: як знайти Монсера та Сайру? Можна було б запитати когось. Та він уже багато років не говорив ні з ким, окрім драконів. Треба потренуватися, підготувати якесь звернення.

Вибачте, ваша величносте… чи придуросте? Як там у них заведено ввічливо звертатися? Усе так заплутано!

Так, починаємо спочатку. Звернення має бути бездоганним. Коли щось піде не так, мене закидають камінням, а це зовсім небажана перспектива.

Вибачте, шляхетний пане (пані), чи не знаєте ви, де проживають такі собі Монсер і Сайра. Вони обоє люди.

Ні, про те, що вони люди, краще не говорити. Інакше в співрозмовника може виникнути сумнів щодо приналежності до людей того, хто запитує, і його закидають камінням.

Вибачте, шляхетний пане (пані),