Марія Люта - Наречена для дракона. Частина 2, Марія Люта

Глава 34.1

Аларай! О, Всевидячий! Я опинилася віч-на-віч з нашим головним підозрюваним...

Молодший принц Загір'я завмер за кілька метрів від мене, склавши руки на грудях. На його обличчі неможливо було прочитати ні його думки, ні емоції. Проклятий Урх, він точно здогадався, що я згадала про його візит у замок Арденса і тепер хоче усунути мене, як небажаного свідка!

 

Я різко відступила назад, радіючи, що Дракоморт, як завжди, зі мною. Втім, слідом за принцом Загір'я в кімнату зайшов Дарк, старанно вдаючи, що в нього тут свої справи, так що в мене відразу відлягло від серця.

 

Аларай точно побачив мій страх, але вдав, що не помітив його. Він лише усміхнувся краєм рота:

- Чаус?

Як неввічливо. Міг би хоч для видимості дотримуватись манер.

- Доброї ночі, лорд Аларай.

 

Брат Арденса усміхнувся ширше і так щиро. Непоганий актор із нього вийшов би...

- Прошу мене вибачити, я забув привітатись належним чином, містрес Анно. Доброї вам ночі! Але ніч сьогодні навряд чи буде доброю, чи не так?

 

Принц зробив до мене кілька кроків. Я знову відійшла назад, переміщаючись так, щоб у мене за спиною опинилися двері, а за спиною Аларая - Дарк. І знову мій маневр був точно розгаданий і зустрінутий широкою усмішкою.

 

- Очевидно, що так, - відповіла я незворушно.

- Отже, леді, якщо з етикетом покінчено, повторю своє запитання: це чаус? - Аларай кивнув мені за спину. - Невже це й справді болотяна рись?

 

Я швидко озирнулася. І точно, на вікні сидів мій знайомий кіт, замріяно вдивляючись у ніч. Чесно, я навіть не стала дивуватися, звідки він тут узявся. Ах, отже, коли Аларай увійшов, він мав на увазі кота...

- Абсолютно вірно. Це Комиш.

- У вас приголомшливий домашній улюбленець.

- Так, приголомшливий. І улюбленець. Але не домашній.  І він не мій.

- Невже?

- Він просто інколи любить проводити час поряд зі мною, але в нього завжди свої справи та плани, - я не стримала легкої усмішки. І, ніби підтверджуючи мої слова, Комиш легко зістрибнув на підлогу, потерся боком об мою ногу, і, з найнезалежнішим виглядом, повністю проігнорувавши особу імператорської крові, пішов геть. Ех, а мені здавалось, що кіт на зрадника хоч зашипить чи ще щось, понавидумувала уже якихось містичних властивостей тваринці...

 

- Вибачте, що необачно налякав вас. Смію запевнити, що в мене не було ніякого злого наміру, - тепер Аларай ніби намагався з лишком компенсувати початкову відсутність манер.

- Не варто вибачатися. Я була зайнята, а ви з'явилися трохи несподівано, всього лиш. І зізнаюся, не думала вас побачити знову.

- Знову? - примружився принц.

- Ми ж зустрічалися в наметі Головнокомандувача, - спокійно нагадала я, розуміючи, що Аларай точно подумав про нашу ранішу зустріч у замку Арденса.

- Ах, звісно.

- І, здається мені, ви дуже швидко повернулися до палацу, посилаючись на невідкладні справи.

- Справи справді не терпіли зволікань. Але тепер усе гаразд.

 

- У палаці щось трапилося? Не розкажете? - я заплескала віями, як невинна овечка, вдаючи, що мене жахливо цікавить наша світська бесіда, і що я зовсім не вважаю його винуватцем майбутньої війни.

- Чому б і ні? Кілька годин тому була спроба проникнення в підземелля імператорського палацу. Зараз же зловмисників затримано, допитано та знешкоджено, - по-воєнному коротко відповів Аларай.

 

Ого! А це справді було цікаво:

- Що їм було потрібно? Хто вони?

– Це були найманці, родом із Вірми. Щодо першого питання - важко відповісти. Вони говорили про скарби драконів, але це брехня.

- Чому? Вони нічого не взяли?

- Тому що скарбів у драконів немає, - принц усміхнувся і додав: - В підземеллях так точно. Так що, на жаль, у мене немає відповіді на ваше запитання про мету їхнього візиту, леді Чаус.

 

Як же ж! У ментального мага немає відповіді? Нісенітниця.

- Рада, що все тепер гаразд. Що ж вас привело до мене?

- Бажання захищати рідну країну, звісно.

Звісно.

- Тут шпиталь, лорд Аларай. Поле битви, мабуть, буде північніше, - я не змогла приховати уїдливості в голосі, хоч і дуже старалася.

- Я чудово обізнаний з місцезнаходженням наших позицій, леді Анно, - сказав принц незворушно, знову намагаючись підійти до мене. - Як і про те, що тут лікарня.

- Тоді ви, мабуть, маєте навички в цілительстві? Чи, може,  вам самому потрібна допомога?

- Ну, що ви, ні. Я мимохідь почув, що ви, містрес, пожертвували безцінним артефактом задля забезпечення швидкого транспортування поранених із поля бою. Я лише бажаю скористатися ним, щоб не гаяти часу на піший перехід. Мої люди, на жаль, не зуміли взяти координати для переміщення такої глухої ночі... Тож мій артефакт доставив мене лише до табору випускників.

- Тоді я вас засмучу, у мене поки що немає поранених, тож  переміщенням не вийде скористатись. Бої ще не розпочалися.

- Ні, леді Чаус, це я змушений вас засмутити. Бої якраз почалися. Декілька хвилин тому Арата катапультою перекинула кілька големів через ущелину, щоб прикрити вихід інших військ через печери. Входи всі були дуже вчасно заблоковані нашими прикордонниками, але големи та маги пробили новий прохід із неглибокої підземної зали. Отже, на появу поранених чекати довго не доведеться.

 

Після слів Аларая вдалині якраз почулися глухі удари і горизонт висвітлила вервечка спалахів бойової магії. Проклятий Урх, почалося! Мене відразу кинуло в жар, серце забило на сполох. Хотілося кинутися до вікна і вдивлятися в ніч, або міряти кроками кімнату від хвилювання... Та хоч щось робити, а не спокійно стояти, зображуючи світську бесіду! Адже там війна почалася! Війна!

 

Але принца-зрадника, схоже, ця обставина зовсім не хвилювала. Розмова зі мною, здається, його турбувала набагато більше.

- Ви чудово обізнані, Ваша Високість, - я неохоче повернулася до нашої бесіди, ковтаючи грудку в горлі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍