Анна Мавченко - Невситимі, Анна Мавченко

- Що ти бачила? Може, скажеш мені нарешті?

Знахарка лише сумно похитала головою.

- Якщо розповім – це може вплинути на перебіг подій, що є небезпечно. Можу лиш повторити слова твого батька: бережися Кіпріана, бо він стане твоєю згубою.

- Ти можеш розповісти мені, хто він такий? – майже благальне. - Ви згадували за нього безліч разів, але так і не пояснили, чому я мушу його боятися. Що як такої людини взагалі не існує?

- Він існує! – впевнене. - І він не людина. Азрієль, схоже, був із ним знайомий, бо не здивувався, коли я назвала це ім’я. Натомість сказав, що то страшна істота, від якої мусить тебе вберегти. Мені ж відоме лише ім’я: я чула його з твоїх уст у своєму видінні, коли бачила весь той жах, який… який бачила.

Що ж, втішного в цій історії мало. А питань з’явилось іще більше. Правда вкотре підтвердила своє реноме: вона достоту виявилася страшною й болючою. І я й гадки не маю, як тепер бути. Як поводитися? Чи правильним виявиться рішення начхати на все це? Чи володію я правом удати, наче цих двох тяжких розмов сьогодні не було? Що тепер зміниться? Чи змінюся я сама?

Однозначно, так.

Майбутнє мене лякає, але я не можу його уникнути. Хоч можу спробувати змінити.

- Я розумію, труднощі тебе лякають…

- Це надто велике применшення, – перебила схвильовано. - Тобі не зрозуміти мого збентеження й розпачу. Присягаюся, ще нікому ніколи не було так боляче та гірко, як мені зараз. Я розбита, втомлена, загнана в кут і надто розгублена, аби щось робити чи говорити. Мені пече в грудях від того безсилля, що пожирає мою душу, наче ненаситний щур, – мілко та боляче.

Марфа замовкла й опустила погляд. Я розуміла, що вона переймається моїм майбутнім, але сама в цей момент ладна була знепритомніти від тих почуттів, що мене переповнювали.

- Подумати тільки: я не людина, я не справжня! – хихотнула знервовано та хрипло.

- Неправда, – грюкнула суворо кулаком по коліну жінка. - Ти – найсправжнісінька з усіх, кого я тільки знаю. Не має значення, яким чином ти з’явилася на цей світ. Важливі твої вчинки, світло твоєї неймовірної сліпучо-яскравої душі. Людину характеризує не минуле, а теперішнє, тож не чіпляйся за давно втрачене і пройдене, воно не мусить робити тебе слабкою.

- Я й без цього завжди була слабкою, – видихнула безсило.

- Якби це було правдою, ти б не стояла там, де зараз стоїш, і не була тією, ким ти є.

Ми обоє замовкли. Хто б і що не говорив, я надто спантеличена, аби тверезо міркувати й говорити зараз. Хочу додому, хочу тиші, спокою і самотності. Втім, не всі питання знайшли свої відповіді, тож я затрималась іще на трохи й продовжила.

- Про яких недругів говорив тато? Я мушу це знати, перш ніж повернутися туди, звідки колись утекла.

- Хотіла б я знати відповідь і на це питання. Але, на жаль, не знаю. Та великий світ однаково небезпечний. Особливо для тебе.

- Всюди є небезпеки. Всіх їх не уникнути, але можна принаймні обрати ті, що більш вигідні, – знизала плечима.

Марфа поглянула на мене прямо й похмуро. Важко було зрозуміти, що вона зараз відчуває.

- Ти повинна цінувати своє життя й берегти його не тільки тому, що цього вимагає інстинкт, – похитала та головою. - А й тому, що смерть Виру, котрий не здійснив свого призначення, може призвести до сумних і достоту страшних наслідків, як це сталося кілька століть тому.

- Про що ти? – це питання за сьогодні мені страшенно набридло. Я втомилася дивуватися кожній божевільній новині, тому на моєму обличчі жодна емоція не проступила.

- Зона відчуження з’явилася не просто так. Там, де сьогодні знаходиться печера Прощань убили того, хто був попереднім Виром. Це й спричинило великий вибух, який умертвив магічний потенціал цієї частини континенту. Наївні смертні гадали, що можуть врятуватися від правосуддя, але зробили тільки гірше. Вічність уміє бути не лише щедрою й милостивою, а й мстивою.

- Але ж духи…

- Їх там немає, – журливе.

- Як? Хто ж тоді зустрічає мертвих по той бік? – я помилялася: холодного здивування в мені ще зосталося вдосталь на цю розмову.

- Діра всередині печери – це залишковий слід енергії Виру. Вона поглинає все, що потрапляє в зону її досяжності. Куди це дівається після – я не знаю.

- Це жорстоко й не чесно!! Чому ти про це раніше не сказала? – обурилась. - Азрієль не заслужив на забуття. Що як його душа тепер не переродиться? – мені знову хотілося плакати, почуття несправедливості й абсурдності душили горло, вганяючи у праведну злість.

- Зона відчуження існує за своїми правилами, – суворе. - Твій батько погодився їх дотримуватися, щойно поселився тут. Те, що для тебе тепер є жорстокою брехнею, для тутешніх мешканців завжди слугувало й досі залишається обнадійливою правдою, способом життя. Хто я така, щоб порушувати закони існування цього місця? Правильно: ніхто.

Я змовчала, понуро звісивши голову. Марфа мала рацію, але її правильні думки суперечили моїм бажанням і переконанням, а це неабияк дратувало.

- А як щодо мого призначення? – озвалася знову тихо. - Я можу його не виконувати? Можу не рятувати й не нищити світ, а просто прожити залишок свого життя?

- Це, на жаль, мені не відомо. Я мало що знаю про таких, як ти. Та, впевнена, свою долю можна змінити, головне сильно цього захотіти.

Кивнула, приймаючи відповідь, яка, втім, не закрила мого питання. Для чого мучити стару знахарку? Зрештою, вона просто людина з даром. Просто смертна, яка знає трошки більше, ніж я.

Втомившись від нелегкої розмови, вирішила на цьому закінчити. Надто сильним і непоборним стало бажання зостатися сам на сам із новою собою. Але перш ніж піти, запитала востаннє:

- Яким саме чином я здійсню своє призначення? Якщо, звісно, його ніяк не уникнути.

- Цього ніхто не знає. Сама, мабуть, відчуєш. Але, гадаю, ти повинна або вкінець розчаруватися в цьому світові, або зажадати його рятунку. Тебе може осяйнути усвідомлення, що надія абсолютно відсутня, чи, навпаки, розуміння, що людство гідне другого шансу. Проте, це лише мої здогадки. Не чіпляйся за них твердою упевненістю.