Ольга Островська - Я обираю бути твоєю, Ольга Островська

Глава 11

Рок жахає своїм виглядом так, що мороз по шкірі біжить.  З цими розкинутими руками та абсолютно чорними очима, в яких спалахують сині вогні. Я таке раніше хіба що у фільмах про супергероїв спостерігала. Але навіть такого моторошного я дуже щаслива його бачити, щаслива, що він тут, що знову врятував.

Коли клубок із наших із Жозелін переплетених тіл опиняється поруч із ним, адамір перебирає повітря пальцями, і нас раптово відриває одна від одної, як ганчір'яних ляльок. Мою компаньйонку він одразу відпускає, і вона, як кішка, приземляється на ноги, хоч і хитається, тримаючись за бік, розпатлана і бліда. А мене куард тягне до себе. Прямо так, у повітрі. Добре хоч уже у вертикальному положенні. Я зависаю прямо перед ним, і на моєму підборідді опиняються жорсткі пальці, змушуючи дивитись у вічі.

− Ти ціла? – цікавиться позбавленим будь-яких емоцій голосом, але у мене волосся дибки стає від того, як вирує навколо його ​​лють.

− Не знаю, − голос ледве мене слухається і виходить якийсь придушений писк. Ой матінко, що ж він такий страшний?

– Жозелін?

− Нічого серйозного, адаміре, − глухо вимовляє дівчина. – Зі мною все гаразд.

Рок кидає на неї уважний погляд, а потім знову зосереджує всю увагу на мені. Стискає руками талію, наближається, вдивляючись у вічі. Перекладає одну долоню на живіт, явно перевіряючи. Друга ковзає моєю спиною вгору, поки не завмирає між лопаток. Там боляче. Але начхати. Це не головне. 

− З моїм малюком все гаразд? − дихання спирає від тривоги.

– Так. Твоїми ж травмами зараз займемося. Але спершу... Впусти мене у свій розум, − велить таким голосом, що знову пробирає до мурашок.

− Чому? – питаю, насилу подолавши гостре бажання негайно підкоритися. Від полегшення, що з сином все добре, у мене навіть голова починає крутитися, але вимога адаміра змушує мимоволі знову напружитися.

Мені аж ніяк не хочеться, щоб він побачив, як я підслуховувала розмову Жозелін з Емарі.

Та ще й вишу тут перед ним, як не знаю хто. Чому не відпустить мене? Чому продовжує тримати у повітрі, у пастці із його сили та його рук?

Рок примружується, схиляє голову набік. Мовчить кілька секунд.

– Я хочу знати, що сталося, – відповідає нарешті. – І чим швидше я це дізнаюся, тим швидше покараю винного та забезпечу, щоб нічого подібного більше не повторилося. Так потрібно, Міє. 

Аргумент залізний. Тим паче, що в міру того, як шум крові у вухах стихає, до мене поступово доходить, що він правий, бо це падіння точно не було випадковим. Ковтнувши, киваю. Змушую себе розслабитися. Нехай дивиться. Що вже подумає, то подумає. Безпека важливіша.

− Розумниця, − м'яко вимовляє, наближаючись ще ближче, притискаючи мене до себе. Я розчиняюсь у його погляді, вже майже звично впускаючи у свій розум.

І знову випадаю із дійсності.

Вона вривається у мою свідомість відчуттям польоту та міцної хватки чоловічих рук. І голосом. Жорстким, холодним.

− Відправ за цією сукою Фалькара, хай хоч з-під землі її дістане, але притягне сюди. І знайди залишки пастки, законсервуй, я подивлюся пізніше.

− Так, адаміре, − відповідає Жозелін. Спокійно, зібрано. Але я вловлюю ледь помітне тремтіння в її голосі.

– Зробиш, і на сьогодні вільна. Я скажу Гарноту, щоб тебе теж подивився. − Мабуть, Рок також відмітив нехарактерні інтонації її голосу.

− Адамір, я в порядку. Не треба… – починає його помічниця.

− Це наказ, Жозелін, − різко обриває її чоловік, йдучи кудись зі мною на руках.

Розліплюю очі нарешті й деякий час дивлюся в стелю, що пропливає наді мною, неквапно відновлюючи в пам'яті все, що передувало настільки млявому стану. Зі слів Рока роблю висновок, що відповідальність за те, що зі мною трапилося на сходах, повністю лежить на Емарі. Не здивована. Вбити гадюку хочеться. Або зі сходів скинути, щоб відчула на своїй шкурі та шиї те, що для мене приготувала.

− Цікава думка. Може я навіть нею скористаюся, – хмикає Рок.

– Що?.. Ви… – ошелешено видихаю, намагаючись підняти голову, щоб його бачити.

– Так. Твій дозвіл все ще в силі, – повідомляє чоловік і перехоплює мене зручніше. Наші погляди зустрічаються. − І попрошу поки що не закриватися від мене, нам треба багато чого обговорити.

– Ви про… сходи? − цікавлюся обережно, не уточнюючи, який саме епізод з тими клятими сходами маю на увазі.

− Не тільки, − куточок його губ сіпається в усмішці, лише на маленьку мить, але мені від того чомусь стає легше. Не розлютився. Проте його наступні слова стискають груди сталевими лещатами страху: − Тебе шукають, Мія. І я вважаю, що це може робити тільки той, з чиєї вини ти потрапила до Ільмондару.

Ой, ні! Тільки не це!

Інстинктивно накриваю руками живіт. В пам’яті миттю спалахують здогади про те, що мій син, можливо, чийсь первісток. 

Невже це правда? І як тепер бути? 

– Ви знаєте, хто це? Він… він тепер захоче забрати мою дитину? − У мене просто не виходить прибрати з голосу злякане тремтіння. − Звідки він дізнався, що я тут?

Адамір не відповідає, бо саме зупиняється біля дверей моїх покоїв, і ті самі відчиняються, підкоряючись одному лише погляду чорних очей.

Через пару хвилин я вже опиняюся на дивані. Біля каміна у вітальні. Правда, варто мені спробувати сісти рівно, як стегно прострілює болем, змусивши здавлено зашипіти.

− Покажи, − відразу наказує Рок і, не чекаючи моєї відповіді, тут же присідає поруч навпочіпки, щоб миттю підняти мою спідницю. А коли я ніяково притискаю її руками, ошелешено дивлячись на цього містера «делікатність», він ще й здивовано здіймає брови. − Мія, вибирай. Твоїми синцями та саднами займуся я, чи Гарнот?

Від згадки про лікаря-фанатика мене навіть пересмикує. От не можу я його більше сприймати як знеособленого ескулапа. Не після того, як відчула себе піддослідною мишою. Не хочу перед тим Гарнотом оголюватися. А от перед Роком…

Ох. Не думай про нього саме так, Солько! Не думай, трясця твоїй матері!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍