Елла Савицька - Провальні канікули, Елла Савицька

Після обіду я подякувала сеньйорі Дельгадо за неймовірно смачну печеню і швидко ретирувалася, сяк-так відкрутившись від пропозиції Луїса й Андреса мене провести. Досить на сьогодні знущань, мені здається, мої щоки не переставали червоніти відтоді, як я опинилася в них удома. Адже він грає, бачу, як кайфує, бачачи моє сум'яття, а мені це неприємно.

Краще б хоч якусь ініціативу проявив, але ні ж, тільки дражнить...

Вдома Ельвіра обробила рани, що залишилися на спині, а я зрозуміла, що хоч синці залишилися, і під час руху відчувається ниючий біль, усе-таки каміння було маленьким, не таким великим, як здавалося в той момент, коли воно било мені в спину. У страху очі великі, все ж правильна приказка. Може, якби я не так боялася, і не так сильно переживала за те, що ті хлопчаки можуть зашкодити Луїсу, оцінила б ситуацію більш тверезо, і тоді б змогла з ними впоратися... А, може, й ні... Може, це просто той самий постсиндром, який проявляється у всіх після якоїсь події, і в голову одразу лізе мільйон варіантів її розв'язання, окрім того, що було зроблено...

- Я думаю тебе теж треба навчити битися, чіка! - сказала Еля, укладаючи спирт із ватою назад у пакетик, у якому зберігалися ліки.

- Я тепер теж так думаю, - не стала сперечатися я.

- Іди на тренування разом із братцем Дельгадо, заодно привід буде ще раз подивитися на нього. І може побачиш без футболки цю купу м'язів.

- Я побачу його завтра!

- Так, то робота, а то неформальна обстановка. У вас спілкування складається краще, коли ви не тупцюєте за однією барною стійкою, - хрюкнула Еля, простягаючи мені каву. Дивно, але так і було.

Йти сьогодні нікуди не хотілося, тож Еля зателефонувала Пабло, а той, накачавши на ноутбук жахів, приїхав до нас із двома упаковками пива і трьома пачками чипсів.

- Це що таке? - майже з порога похмуро запитав друг, коли побачив мої руки. Блін, треба було натягти водолазку.

- Бойові поранення, - спробувала віджартуватися я, забираючи з його рук чіпси.

- Не зрозумів! - хлопця, здається, таке пояснення не заспокоїло. Він розвернув мене спиною, не зводячи серйозного погляду з кожного синця. - Тебе побили, - зі спалахнулою злістю процідив він крізь зуби, піднімаючи моє обличчя за підборіддя і дивлячись в очі, шукаючи підтвердження своїй здогадці. - Закидали камінням, якщо бути точніше! - його погляд люто спалахнув. Чорт, жарт не вдався.

- Заспокойся, Пабло, все нормально. Це сталося випадково. - Я накрила його руку своєю, намагаючись заспокоїти. Ще ніколи я не бачила його таким злим. Та що там... Я взагалі злим його не бачила... Хоча, якби на ньому раптом з'явилися незрозумілі синці, думаю, відреагувала б так само.

- Тебе закидали випадково камінням? Це як? Ти проходила, скидала шкіру і тебе прийняли за змію? - зло зіронізував він. - Кажи, хто це зробив, я його бляха розірву.

- Це діти, - видихнула я, розуміючи, що без пояснення не обійтися. - Вони хотіли образити Луїса, маленького хлопчика, - пояснила я. - А я стала на його захист. Ось вони й відігралися на мені. Андрес уже розібрався з ними, і чомусь я впевнена, що більше небезпека не загрожує ні хлопчикові, ні мені.

- Андрес? - насупившись, Пабло витягнув свою руку з моєї. - Ти вже так близько з ним спілкуєшся, що розповіла про те, що трапилося, першому?

- Ні, просто Луїс виявився його братом, ось він, можна сказати, і врятував нас.

- Хм, Бетмен просто! - відвернувшись, Пабло дістав пляшку пива з упаковки і знову повернувся до мене. - Але ти пам'ятай, Емі, так, про всяк випадок, що в тебе ще є я. Якщо потрібно буде, я теж можу розібратися не гірше за Андреса, і надерти дупу будь-кому, і малому, і не дуже.

- Я знаю, - посміхнулася я, зрадівши, що на цьому неприємну розмову вичерпано. - Спасибі, мій хороший!

Ми зручно влаштувалися на моєму ліжку, встановивши ноутбук на стіл. Еля сиділа ліворуч, Пабло - праворуч. Перший фільм був про сім'ю, що жила на віддаленому острові, і в чиєму домі жили привиди. Напружений фільм, хоч і страшних моментів там майже не було, але мені доводилося кілька разів утикатися обличчям у плече Пабло, щоб не дивитися. Ну не люблю я жахи. Ці двоє тащаться від них, а я терпіти не можу. Зуб даю, що вночі хтось із привидів мені буде ввижатися за фанерою туалету.

- Тримай за руку краще, - засміявся добрий друг, коли я вкотре ткнула йому носом у плече.

Тільки після його слів, я фізично відчула, як напружилася Ельвіра й опустила пляшку з пивом, яку так і не донесла до рота. Обличчя, яке ще секунду тому усміхалося, раптом стало якимось відчуженим. Чого це вона? Не зрозуміла спочатку я, а потім як громом серед ясного неба гримнуло... Господи, та вона ревнує. Ревнує Пабло до мене, а я, дурна, навіть не подумала про те, який вигляд це може мати для неї.

- Нормально, - чемно йому посміхнувшись, я заперечливо хитнула головою. - Я треную свою безстрашність.

- Ааа, а зробити з мого плеча решето - це прийом такий? - сміючись, уточнив він.

- Обіцяю, твоє плече залишиться цілим і неушкодженим! - я теж розсміялася. - Більше я не буду його мучити. Буду тикати Елю.

- Ну як хочеш, - зробивши ковток із пляшки, друг знову втупився в монітор ноутбука. Еля подивилася на мене і вдячно посміхнулася. От дурненька моя, я б ніколи так із тобою не вчинила. На підтвердження своїх думок, я міцно стиснула її руку.

Надвечір до нас приєдналася Донья, і навіть поділилася раніше захованим від онуки ромом. Зробила для всіх бутерброди, і тепер фільми жахів для мене вже були не страшні. Ми реготали як божевільні, коли Донья намагалася скопіювати найстрашнішу примару, і, по-моєму, у неї вийшло навіть страшніше, ніж у неї. Ось... ось хто буде мене сьогодні лякати з туалету!!!

Пабло ми не відпустили, а поклали спати поруч з Елею на підлозі, той щось пробурмотів про те, що його царське тіло не призначене для сну на твердій поверхні і він може спати тільки на дивані. Щоправда, варіант сну з Доньєю його теж не влаштував. Інших ми не запропонували, тому ще трохи побурчавши, той, усе-таки, заснув, "де був покладений". Головне вночі на нього не наступити, коли випиті пиво з ромом вимагатимуть виходу. Уже за кілька хвилин я провалювалася в сон, у п'яній уяві уявляючи, як пишу смс Αндресу, а той криво посміхається, читаючи його...