Діана Вінн Джонс - Дев’ять життів Крістофера Чанта

Я вже не маленька. Я вже майже того віку, коли інші люди офіційно вважаються жінками. 

«Це має ставатися надзвичайно рано в Низці Десять», — подумав Крістофер. Хотів би він офіційно вважатися чоловіком. 

— Хіба ж ти не перетворишся на Жрицю? 

— Ні, — сказала Богиня. — Я слухала, і розпитувала, і читала всі їхні записи — і жодна зі жриць ніколи не була Богинею. 

Вона пропускала хутро білої кицьки між ледь тремтячими пальцями, щоб воно ставало гребенями. 

— Коли я спитала про це, — сказала вона, — Матінка Праудфут сказала мені не забивати собі голову, бо Ашет подбає про все. Як ти гадаєш, що це значить? 

Крістоферові здалося, що вона знову надто розхвилювалася. 

— Я думаю, тебе просто випруть із Храму й ти підеш додому, — заспокійливо сказав він. Ця думка змусила його позаздрити. — Але в тебе є всі ці дари Ашет. Ти маєш можливість дізнатися напевне. 

— І що ж, на твою думку, я весь час намагалася зробити? — ледве не закричала Богиня. Її браслети клацнули, коли вона відкинула нещасну Беті й стрибком звелася на ноги, пильно глянувши в очі Крістоферові. 

— Дурний хлопчисько! Я думала і думала, цілий тиждень, поки моя голова не почала гудіти! 

Крістофер швидко схопився на ноги й притиснувся спиною до стіни, готовий пройти крізь неї одразу ж, як Богиня підійде до нього. Але все, що вона робила, — стрибала перед ним, репетуючи: 

— Придумай спосіб, як мені про це дізнатися, раз ти такий розумний! Придумай СПОСІБ! 

Як і завжди, коли Богиня репетувала, в задній кімнаті затупали ноги й захеканий голос гукнув: 

— Я йду, Богине! Що трапилося? 

Крістофер позадкував у стіну швидко і тихо. Богиня кинула короткий погляд на нього, який здався йому переможним, і кинулася в обійми сухорлявої старої жінки, яка з’явилася в дверях. 

— Ох, Матінко Праудфут! Мені знову снився такий страшний сон! 

Крістофер на свій жах виявив, що застряг у стіні. Він не міг ні вийти вперед, ні виштовхнути себе назад. Єдине, що він, здавалося, міг зробити — скористатися тим, що Флавіан навчив його ставати невидимим. Він так одразу й зробив. Він порухався, адже його обличчя стриміло з одного боку стіни, а гузно — з іншого, і вся голова опинилася ззовні стіни. Видимий чи ні, він почувався, наче голова тварини-опудала, що висіла на стіні їдальні Замку. «Принаймні я можу бачити, чути і дихати», — отупіло думав він. Крістофер був спантеличений віроломством Богині. 

Її повели геть у дальші кімнати під заспокійливий шепіт. Через десять хвилин, за які Крістоферові потягнуло шию і зсудомило ногу, вона повернулася на вигляд цілковито спокійна. 

— Немає жодної потреби залишатися невидимим, — сказала вона. — Тут усі володіють відьмівським зором, але не ти. Слухай, мені прикро щодо цього, але я страшенно потребую допомоги і обіцяю, що відпущу тебе, коли ти мені допоможеш. 

Крістофер не став робити себе видимим. Так він почувався безпечніше. 

— Тобі не допомогти потрібно, а по голові настукати, — сердито відказав він. — Як я можу комусь допомогти в такому стані? Я помираю від незручності. 

— Тоді влаштуйся зручніше і допоможи мені, — сказала Богиня. 

Крістофер виявив, що може трохи поворушитися. Здавалося, стіна навколо обернулася на якесь желе, тож він випрямив руки, трохи порухав ними і зручніше поставив ноги. Він спробував швидко звиватися, в надії, що желе відпустить його настільки, щоб він зміг вирватися, але нічого не вийшло. Він знав, що його тут тримало те саме, що застосувала Богиня при першій зустрічі, коли прикріпила його ноги до підлоги, і зараз воно залишалося для нього такою ж загадкою, як і тоді. 

— Як ти хочеш, щоб я допоміг тобі? — смиренно спитав він. 

— Забери мене з собою до твого світу, — нетерпляче сказала Богиня. — Щоб я могла піти до школи, як в одній із цих книг про Міллі. Я думаю, ти зможеш сховати мене десь у твоєму Замку, поки я підшукаю школу. 

Крістофер уявив, як Ґабріель де Вітт виявить Богиню, що ховається на горищі. 

— Ні, — сказав він. — Я не можу. Я абсолютно не можу. Понад усе, я не хочу. А тепер випусти мене звідси! 

— Ти узяв Трогмортена, — сказала Богиня. — Ти можеш узяти й мене. 

— Трогмортен — кіт, — сказав Крістофер. — Він має дев’ять життів, як і я. Я тобі казав, що я можу дістатися сюди, лише залишивши позаду одне з моїх життів. Ти маєш тільки одне життя, тож усякій притомній людині ясно, що я не можу взяти тебе до мого світу, бо, якщо я це зроблю, ти помреш! 

— У тому то й річ! — люто прошипіла йому Богиня. Він розумів, що вона з усіх сил стримується, щоб знов не зарепетувати. Її обличчям котилися сльози. — Я знаю, що в мене лише одне життя, і я не хочу його втратити. Забери мене з собою. 

— Усе лише для того, щоб ти могла піти в школу через ту книгу! — пробурчав Крістофер, більше ніж раніше почуваючись головою тварини на стіні. — Припини бути такою дурепою! 

— Тоді можеш лишатися в цій стіні, поки не передумаєш! — сказала Богиня і кинулася геть із брязкотом і дзвоном. 

Крістофер стояв, зависнувши в желейній стіні, і проклинав той день, коли приніс Богині книги про Міллі. Потім він прокляв себе за те, що думав, ніби Богиня була співчутливою. Вона була такою ж себелюбною і безжальною, як і решта, кого він знав. Крістофер звивався, і борсався, і вивертався, щоб вибратися зі стіни, але оскільки він передусім не мав уявлення, що входило до складу замовляння, воно тримало його так само міцно, як і завжди. 

Найгірше з усього було те, що тепер Храм прокинувся від обіднього сну і остаточно став метушливим місцем. Позаду себе, крізь стіну, Крістофер чув натовп людей, які на спекотному подвір’ї рахували і годували котів. У ці звуки вплітався жіночий голос, який вигукував накази, клацання обладунків та гупання об землю держаків списів. Крістофер почав страшенно боятися, що його невидимий зад стримить зі стіни на подвір’я. Він уявляв, як у цю його частину встромлять спис, і він звивався, і стискався, і втягувався досередини, щоб упевнитися, що цього не станеться. Крістофер не знав, що його лякає більше — відчуття націленого в нього списа чи те, що вчинить Ґабріель, якщо він утратить ще одне життя. 

Він чув, як в аркаді, десь навпроти, Богиня говорить із щонайменше трьома Жрицями, усі вони бурмотять молитви. Чому Флавіан не навчив його жодної корисної магії? Було, напевне, шістсот тихих способів зламати це замовляння і невидимим вислизнути зі стіни, але Крістофер не знав жодного. Він гадав, чи зможе зробити це, поєднавши вибух і левітацію, бурю і викликання вогню. Можливо, хоча це буде неймовірно важко, коли руки не вільні — і люди зі списами поженуться за ним. Він вирішив, що спершу спробує інші переконання і хитрощі. 

Незабаром Богиня прийшла глянути, чи він не передумав. 

— Я принесу це, серденько, — казала одна зі Жриць за аркадою. 

— Ні, я також хочу ще разок глянути на Беті, — сказала Богиня через плече. Правду кажучи, вона прийшла глянути на білу кицьку, яка лежала на подушках її ліжка, важко віддихуючи з жалісним виглядом. Богиня погладила її, перш ніж підійти і наблизити обличчя впритул до Крістоферового. 

— Ну? Збираєшся допомогти мені? 

— Що станеться, — спитав Крістофер, — якщо хтось