Вашингтон Ірвінг - Легенда про Сонну Балку та інші історії

Великий церковний годинник відбив десяту, коли Вольферт із лікарем проходили церковним подвір’ям, і нічний сторож хрипким голосом прокричав протяжно і сумно:

— Усе гаразд?

Глибокий сон охопив непоказне і маленьке містечко. Ніщо не порушувало цієї жаскої тиші, хіба що гавкнув якийсь бездомний собака або чулася серенада якогось романтичного кота. Правда, Вольферту не раз здавалося, що він чує звук чиїхось прихованих кроків назирці за ними. Та це, можливо, було просто відлуння їхньої власної ходи, що лунало на тихій вулиці. Одного разу йому також примарився якийсь довготелесий силует, що переслідував їх. Він зупинявся, коли зупинялися вони, і йшов далі, коли рушали вони. Але туман і зрадливе світло лампи відкидали такі химерні відблиски та тіні, що це все могло бути лише породженням бурхливої уяви.

Вони знайшли негра-рибалку, котрий чекав на них і курив люльку на кормі свого човника, пришвартованого прямісінько перед його маленькою хижою. На дні каное лежали кирка та лопата, а також потайний ліхтар і глиняний глечик хорошого голландського міцного напою, в який чесний Сем, без сумніву, вірив більше, ніж доктор Кніппергаузен у своє зілля.

Отож, трійко цих сміливців залізли до човника і подалися в нічну експедицію, проявивши таку непересічну мудрість і відвагу, що їх можна було б порівняти з трьома мудрагелями з Ґотема,[23] котрі вийшли в море в чаші. Приплив підіймався і швидко заповнював Саунд. Течія несла мандрівників, і ті майже не бралися за весла. Місто лежало в мороці. То тут, то там спалахував слабкий вогник у вікні котрогось хворого, або в ілюмінаторі якогось суденця, що хиталося на якорі. Жодна хмара не затьмарила зорі на бездонному небосхилі, вогні яких віддзеркалювалися на поверхні безтурботної річки. Спалахнув метеорит, прокладаючи собі блідий шлях у тому ж напрямку, в якому пливли подорожні, і лікар визнав це дуже сприятливою ознакою.

Через якийсь час вони пропливали повз Корлірський мис із сільською корчмою, на якому й сталася згадана жахлива нічна пригода. Родина корчмаря, мабуть, уже спочивала, в будинку було темно та тихо. Вольферт відчув, як мороз пробіг його спиною, коли вони минули те місце, в якому зник буканьєр. Чоловік вказав на нього доктору Кніппергаузену. їм навіть здалося, що вони бачать човен, який ховається в цьому місці, але берег відкидав таку тінь на прибережну воду, що не можна було зовсім нічого розгледіти. Вони ще не просунулися далеко, коли вчули тихі відзвуки далеких весел, ніби хтось дуже обережно гріб. Сем із подвоєною енергією наліг на весла, і, знаючи всі вири та течії потоку, незабаром залишив своїх переслідувачів, якщо такі були, далеко позаду. Через якийсь час вони перетнули бухту Черепахи і затоку Кіпа, потім пірнули в глибоку тінь Манхеттенського узбережжя і швидко попливли вздовж берега. Нарешті Сем завів свій човник у маленьку бухточку, густо засаджену деревами, і миттю прив'язав її до знайомого залізного кільця. Вони висадилися, засвітили ліхтар, зібрали знаряддя праці та стали повільно продиратися крізь кущі. Будь-який звук лякав мандрівників, навіть їхні власні кроки по сухому листі. А тривожне «пугу-пугу» сови з розбитого димаря обійстя Татуся Червоного Ковпака змусило їхню кров застигнути.

Незважаючи на надмірну обережність Вольферта, котрий запам’ятовував якісь орієнтири, вони ще довго не могли знайти потрібне місце серед дерев, де мав бути закопаний скарб. Аж нарешті таки дісталися до того виступу скелі. Вольферт оглянув його схил, присвічуючи собі ліхтарем, і впізнав три містичні хрестики. їхні серця забилися просто шалено, адже на них чекало доленосне випробування, від якого залежали всі сподівання.

Ліхтар тримав Вольферт Веббер, а лікар витягнув свою рамку. Це була невеличка паличка, кінці якої він міцно тримав у руках і середина якої стирчала догори. Лікар совав своїм інструментом на певній відстані від землі з місця на місце, але якийсь час не було жодного ефекту. Вольферт спрямував на супутника світло ліхтаря, міцно його тримаючи, і стежив за діями лікаря, затамувавши подих. Поступово рамка стала повільно обертатися. Лікар стиснув її ще дужче, його руки тремтіли від збудження. Знаряддя продовжувало повільно обертатися, поки середина рамки не перемістилася перпендикулярно до землі і не перевернулася вниз. Вона вказувала на одне місце так само чітко, як голка компаса на північ.

— Це те місце! — зронив лікар ледве чутно.

Серце Вольферта підскочило йому аж до горлянки.

— Будемо копати? — спитав Сем, хапаючи лопату.

— Potstausends,[24] ні! — поспішно заперечив маленький лікар.

Він звелів своїм компаньйонам триматися ближче і зберігати повну тишу. Треба було вжити певних запобіжних заходів і виконати ритуал захисту від злих духів, які стережуть закопаний скарб, щоб ті не завдали їм шкоди. Після цього медик обвів колом зазначене місце, всередині якого опинилися всі троє. Потім він зібрав сухі гілочки та листя і розпалив багаття, в яке кинув якесь зілля та сушені трави, що приніс у своєму кошику. Піднявся густий дим, який розповсюдив їдкий запах, віддавало сіркою та гуаровою камеддю, можливо, це було приємно для нюхових рецепторів духів, але той запах мало не задушив бідного Вольферта і викликав у нього кашель та чхання, від чого аж гай загудів. Доктор Кніппергаузен розстебнув свій фоліант, який носив під пахвою, там був надрукований червоними та чорними літерами якийсь текст німецькою. Поки Вольферт тримав ліхтар, лікар насунув на свій ніс окуляри і прочитав кілька заклять латинською та німецькою мовами. Тоді він наказав Семові взяти кирку та приступити до роботи. Твердий ґрунт вперто пручався, підтверджуючи, що його багато років не турбували. Пробившись крізь верхній шар, Сем дійшов до піску та гравію, вправно відкидав їх лопатою праворуч і ліворуч.

— Цить! — вигукнув Вольферт, котрому наче здалося, що хтось прямує по сухому листю і шурхотить у кущах.

Сем зупинився на мить, і присутні прислухалися. Але ніяких кроків так і не почули. Лише кажан пролетів над ними в тиші, якась птаха вирвалася зі свого гнізда, налякана світлом, що виблискувало серед дерев, і покружляла над полум'ям. У панівній тиші лісу вони могли розрізнити лише гуркіт потоку вздовж скелястого берега та ревіння бурунів Брами Пекла.

Сем продовжив свою роботу і вже викопав чималу яму. Лікар стояв на краю, читаючи час від часу формули з чорного аркуша книжки або кидаючи у вогонь ще зілля і трави. А Вольферт із тривогою зазирав у яму, не спускаючи з очей жодного руху заступу. Той, хто спостерігав би за цієї сценою та побачив дивним чином запалене багаття, ліхтар,