Жан-Крістоф Гранже - Багряні ріки

26

Ньєман спустився на перший поверх. Тутешня жандармерія схожа була на будь-яке інше відділення поліції у Франції та й, мабуть, у цілому світі. Крізь скляні перегородки Ньєман бачив металеві картотечні шафи, розпаровані пластикові столи, брудний, із пропалинами від цигарок, лінолеум. Комісарові подобалися такі монохромні, забризкані неоновим світлом комірки. Адже вони нагадували про справжню природу його професії — роботу зовні, на вулицях. Ці понурі приміщення були лише передпокоєм поліційного життя, прихованим від чужих очей тайником, із якого час від часу, завиваючи сиренами, вихоплювалися машини з проблисковими маячками.

Аж тут він помітив її. Вона сиділа в коридорі, одягнена в темно-синій жандармський светр і закутана в поларову[43] ковдру. Комісар стенувся: на якусь мить він знову був в’язнем льодовика, поруч із нею, знову відчував на потилиці її гаряче дихання. Він поправив окуляри, чи то нервуюючи, чи то причепурюючись.

— Чому ви не йдете додому?

Фанні Феррейра звела на нього свої світлі очі.

— Мені ще треба підписати свідчення. Це вже перетворюється на звичку. Коли будете шукати третій, на мене не розраховуйте.

— Третій?

— Третій труп.

— Ви гадаєте, що вбивства триватимуть?

— А ви так не гадаєте?

Дівчина, мабуть, помітила, як болісно скривилося Ньєманове обличчя. Вона зітхнула:

— Пробачте. Іронія допомагає мені опанувати себе.

Промовивши це, вона поплескала по лавці, немов запрошуючи дитину сісти поруч. Ньєман так і зробив. Утягнувши голову в плечі, зчепивши пальці, він злегка постукував підборами.

— Я хочу вам подякувати, — крізь зуби пробурмотів він. — Якби не ви там, у льодовику…

— Я виконувала свій обов’язок провідника.

— Це правда. Ви не лише врятували мені життя, а й привели саме туди, куди я прагнув потрапити…

Фанні спохмурніла. Коридором сновигали жандарми. Скрипіли шкіряні черевики, шурхотіли непромокальні плащі.

— Де ви зараз? — запитала дівчина. — Я маю на увазі, що вам уже вдалося дізнатися? Звідки ця жахлива жорстокість? Чому вбивця діє так… ненормально?

Ньєман спробував усміхнутися, але це йому не дуже вдалося.

— Ми не просунулись ані на крок. Я знаю лише те, що мені підказує чуття.

— Тобто?

— Чуття підказує мені, що це серійні вбивства. Але серійні не в звичному розумінні цього слова. Цей не той убивця, який діє випадково, керуючись лише своїми нав’язливими думками. Ці вбивства мають мотив. Чітко визначений, глибокий і раціональний.

— Що ж це за мотив?

Поліціянт глянув на Фанні. На її обличчі, немов зграйки пташок, мерехтіли тіні від вартових, що проходили повз них.

— Я не знаю. Поки не знаю.

Запала мовчанка. Фанні запалила цигарку й несподівано запитала:

— Скільки років ви вже працюєте в поліції?

— Близько двадцяти.

— Чому ви обрали цей фах? Щоб арештовувати поганих людей?

Ньєман усміхнувся, цього разу цілком щиро. Краєм ока він помітив, що повернулася чергова група поліціянтів у плащах, на яких зблискували краплини дощу. Із самого виразу облич комісар уже знав, що нічого нового не виявили. Він знову обернувся до Фанні, що затягувалася цигаркою.

— Знаєте, цей тип мотивації дуже швидко втрачається по дорозі. До того ж справедливість і всі порожні розмови, пов’язані з нею, мене ніколи не цікавили.

— Тоді чому ж? Прагнення наживи? Надійна посада?

— Дивні у вас думки, — вражено відказав Ньєман. — Ні, я думаю, що обрав цей фах заради відчуттів.

— Яких відчуттів? Тих, що їх ми з вами зазнали сьогодні?

— Зокрема й тих.

— Я зрозуміла. — Вона кивнула з іронічним виразом, видихаючи хмаринку білого диму. — Ви «екстремал», людина, яка відчуває цінність свого життя, лише щодня ризикуючи ним…

— А чом би й ні?

Фанні змінила позу, подібно до Ньємана втягнувши голову в плечі й склавши руки як до молитви. Дівчина більше не сміялася. Мабуть, вона зрозуміла, що за цими загальними словами ховалося щось серйозніше і що Ньєман показав їй якусь частинку свого найпотаємнішого єства.

— А й справді, чом би й ні… — пробурмотіла вона з цигаркою в губах.

Поліціянт скоса, через дужку окулярів, глянув на руки дівчини. Обручки нема. Лише пластирі, рубці й потріскана шкіра. Немовби молода альпіністка побралася з самою природою, стихіями й гострими відчуттями.

— Ніхто не може зрозуміти слідця, — серйозним тоном промовив Ньєман. — Тим паче — судити його. Ми живемо в замкненому, жорстокому й непослідовному світі. Небезпечному світі з чітко визначеними кордонами. Ті, хто зовні, не можуть його збагнути. Ті, хто всередині, — безсторонньо оцінити. Таким є світ слідців. Замкнений сімома замками. Обнесений колючим дротом. Незбагненний для решти. І в цьому вся його суть. Певним є лише одне: нам нема чого навчитися від бюрократів, які не ризикують нічим і бояться навіть притиснути собі пальці автомобільними дверцятами.

Фанні вигнулася, запустила пальці у волосся й руками зачесала догори свої кучері. Ньєман подумав про коріння, змішане з землею. Коріння того паморочливого почуття, що називається «хтивість». Поліціянт затремтів. Він відчув, як шкіру його поколюють крижані голочки, а кров закипає від внутрішнього палу.

— Що ви будете робити далі? — стишеним голосом запитала дівчина. — Який ваш наступний крок?

— Шукати далі. І чекати.

— Чекати чого? — запитала вона, знову викличним тоном. — Наступної жертви?

Ньєман підвівся, не звертаючи уваги на її випад.

— Чекати, коли тіло спустять із гори. Убивця призначив нам зустріч. Він лишив на першому трупі вказівку, яка скерувала мене на льодовик. Я гадаю, що на другому теж має бути якийсь натяк, який приведе нас до третього… І так далі. Це щось на кшталт гри, у якій ми маємо програвати щоразу.

Фанні також підвелася й узяла свою куртку, що сохнула на краю лавки.

— Треба буде домовитися з вами про інтерв’ю.

— Про що це ви?

— Я головна редакторка університетської газети «Темпо».

Ньєман відчув, як під шкірою напнулися нерви.

— Тільки не кажіть, що ви…

— Не бійтеся, мені начхати на цю газету, і я не маю наміру вам шкодити. Але, зважаючи на те, як розгортаються події, скоро тут будуть усі національні медіа. Тоді ви матимете на своєму хвості журналістів куди чіпкіших, ніж я.

Комісар лише відмахнувся від такої перспективи.

— Де ви мешкаєте? — зненацька запитав він.

— У студмістечку.

— А де саме?

— На останньому поверсі головного корпусу. У мене там квартира, поруч із помешканнями інтернів.

— Там, де живуть Кайюа?

— Еге ж.

— Що ви думаєте про Софі Кайюа?

Обличчя Фанні прибрало захопленого виразу.

— Дивна жінка. Мовчазна. І збіса вродлива. Вони обоє були страшенно замкнуті. Не знаю навіть, як це сказати… Немовби їх поєднувала якась таємниця.

Ньєман кивнув.

— У мене точнісінько таке саме враження. І мотив цих убивств, можливо, ховається саме в цій таємниці. Якщо ви