Річард К. Морган - Зламані янголи

Іветт Крукшенк:

Двадцятирічна дівчина, обличчя чорне, майже синє; овал обличчя скидається на форму носа висотного перехоплювача; водоспад із пишних дредлоків, зібраних на висоту кулака, обвішаних небезпечними на вигляд сталевими прикрасами та оздоблених парочкою запасних штекерів швидкого підключення — зеленим і чорним. Біля основи її черепа виднілося ще три у роз’ємах.

— Це для чого? — спитав я в неї.

— «Лінгвапак», тайська й мандаринський діалект китайської, шотокан — дев’ятий дан, — судячи з того, як вона перебирала позначені шрифтом Брайля пір’їни, вона цілком могла видирати й міняти їх наосліп і під обстрілом. — Просунута польова медицина.

— А у волоссі?

— Інтерфейс супутникової навігації та концертна скрипка, — вона широко всміхнулася. — Останнім часом від неї мало користі, але вона приносить мені удачу, — її обличчя витягнулося з такою комічною різкістю, що я аж закусив губу. — Приносила.

— За останній рік ви сім разів просилися в підрозділи швидкого реагування, — сказав Генд. — Чому?

Вона якось дивно на мене глянула.

— Ви про це вже питали.

— То був інший я.

— А, розумію. Привид у машині. Ну, так, я про це вже казала. Ближчий фокус, більше впливу на результати боїв, кращі цяцьки. Знаєте, минулого разу, коли я це казала, ви всміхалися більше.

Цзян Цзяньпін:

Бліде азійське обличчя, трохи розкосі розумні очі та легка усмішка. Здавалося, ніби він роздумує над якоюсь дещо кумедною історією, яку йому щойно розповіли. На його професію вказували хіба що мозолі на ребрах долонь і розслабленість м’язів під чорним комбінезоном. Він більше скидався на трохи втомленого вчителя, ніж на людину, яка знає п’ятдесят сім різних способів вивести людське тіло з ладу.

— Судячи з усього, — пробурмотів він, — ця експедиція не входить у загальні рамки війни. Це справа комерційна, чи не так?

Я знизав плечима.

— Цзяне, ця війна — взагалі справа комерційна.

— Ви можете так вважати.

— І ви теж, — строго промовив Генд. — Я маю доступ до державних комуніке на найвищому рівні, і я вам кажу: якби не Картель, кемпісти ввійшли б у Лендфолл ще минулої зими.

— Так. Я бився саме за те, щоб цього не допустити, — він склав руки. — Я загинув, щоб цього не допустити.

— Добре, — енергійно відповів Генд. — Розкажіть нам про це.

— Я вже відповідав на це запитання. Навіщо ви його повторюєте?

Менеджер з «Мандрейк» потер очі.

— То був не я. То був скринінговий конструкт. Часу на перегляд даних не було, тому прошу вас.

— Це була нічна атака на Данайській рівнині, мобільна передавальна станція кемпістської системи керування бомбами-мародерами.

— Ви там билися?

Тепер я дивився на ніндзя перед собою з повагою. На Данайському театрі бойових дій таємні напади на комунікаційну мережу Кемпа стали єдиним реальним успіхом, про який міг заявити уряд, за останні вісім місяців. Я знав бійців, яким ця операція врятувала життя. Мене та мій взвод розстрілювали на клапті Північного рубежу, а пропагандистські канали ще й досі торочили про стратегічну перемогу.

— Мені випала честь стати там командиром підрозділу.

Генд поглянув на свою долоню, на якій прокручувалися дані, схожі на якусь рухливу шкірну хворобу. Системна магія. Віртуальні іграшки.

— Ваш підрозділ досяг своїх цілей, але вас було вбито під час відходу. Як це сталося?

— Я припустився помилки.

Ці слова Цзян вимовив з такою самою відразою, з якою вимовляв Кемпове ім’я.

— Якої саме?

Менеджера з «Мандрейк» аж ніяк не можна було похвалити за тактовність.

— Я гадав, що автоматичні вартові системи дезактивуються, аж тут станцію підірвало. Вони не дезактивувалися.

— Халепа.

Він позирнув на мене.

— Мій підрозділ не міг відступити без прикриття. Я залишився позаду.

Генд кивнув.

— Це варте захоплення.

— Це була моя помилка. І це була невисока ціна за зупинку наступу кемпістів.

— Цзяне, а ви не в захваті від Кемпа, еге ж?

Я старався говорити обережно. Нам явно трапився хтось ідейний.

— Кемпісти пропагують революцію, — зневажливо промовив він. — Але що зміниться, якщо вони захоплять владу на Санкції-IV?

Я почухав собі вухо.

— Ну, гадаю, у громадських місцях буде набагато більше пам’ятників Джошуа Кемпові. А поза тим, певно, мало що.

— Отож-бо. А скількома тисячами життів він заради цього пожертвував?

— Важко сказати. Послухайте, Цзяне, ми не кемпісти. Я можу вам пообіцяти: якщо ми здобудемо те, чого хочемо, прагнення не допустити Кемпа до влади на Санкції-IV неабияк посилиться. Цього вистачить?

Він поклав руки на стіл і трохи подивився на них.

— А хіба в мене є вибір? — запитав він.

Амелі Вонґсават:

Вузьке обличчя з орлиним носом кольору потьмянілої міді. Охайна пілотська стрижка, що поступово відростала, пофарбоване хною волосся місцями чорніло. На потилиці пасма волосся майже закривали посріблені роз’єми для кабелів літного симбіозу. Під лівим оком, на вилиці татуювання у вигляді чорної сітки вказувало, куди вставляти волокна потоку даних. Око над ним було сіре, як рідкий кристал, і контрастувало з темно-карим правим оком.

— Зі шпитальних запасів, — пояснила вона, коли її підсилений зір помітив, куди я дивлюся. — Мене трохи обстріляли торік над Буткінарі-Тауном, підірвали потік даних. Підлатали мене на орбіті.

— Ви вилетіли назад з підірваними каналами даних? — недовірливо перепитав я. Таке перевантаження мало б розтрощити всі схеми в її вилиці та обпалити тканину в радіусі п’яти сантиметрів. — Що сталося з вашим автопілотом?

Вона скривилася.

— Підсмажився.

— То як ви в цьому стані працювали з системою керування?

— Вимкнула машину і взялася керувати вручну. Обмежилась елементарною тягою та балансуванням. Це був «Локгід Мітома» — в них у такому випадку ще можна користуватися системою керування вручну.

— Ні, мене цікавило, як ви працювали з системою керування, зважаючи на ваш стан.

— А… — вона знизала плечима. — У мене високий больовий поріг.

Атож.

Люк Депре:

Високий і неохайний, зі світлим, пісочного кольору волоссям, яке відросло занадто сильно для поля бою й аж ніяк не стильно. Його обличчя складалося з характерних для європейців гострих кутів, довгого кістлявого носа, запалих щік і очей незвичного зеленого відтінку. Він невимушено розвалився у віртуальному кріслі, схиливши голову набік, ніби не міг розгледіти нас через освітлення.

— Отже, — він узяв зі столу довгою рукою мої «Вогні Лендфолла» й витрусив з пачки одну цигарку. — Ви розкажете мені щось про цю роботу?

— Ні, — відповів Генд. — Це конфіденційна інформація, поки ви не опинитеся на борту.

Він роздмухав цигарку і гортанно реготнув у дим.

— Минулого разу ви казали те саме. А як я казав вам минулого разу, кому я, блін, скажу? Як ви не захочете мене взяти, то я зразу повернуся