Річард К. Морган - Зламані янголи

що, вочевидь, мала божественні сили за тисячі років до того, як ми навчилися прямоходіння. Ковачу, твоя рідна планета оточена янголами з полум’яними мечами…

— Стоп-стоп, — я підняв руки, виставивши долоні вперед. — Прошу ненадовго пригасити ядро метафор. Світ Гарлана оточений системою орбітальних бойових платформ, які марсіяни, йдучи, забули вивести з експлуатації.

— Так, — Генд нетерпляче змахнув рукою. — Орбіталки з якоїсь речовини, що опирається всім спробам сканування; орбіталки, які можуть розтрощити місто чи гору, але не знищують нічого, крім тих суден, які намагаються здійнятись у небеса. Що це, як не янгол?

— Блін, Генде, це машина. З запрограмованими параметрами, що, можливо, були закладені під час якогось планетарного конфлікту…

— Ти можеш бути в цьому впевнений?

Він уже перехилився через стіл. Я зрозумів, що, напружившись, перейшов у таку саму позу.

— Генде, ти хоч раз бував на Світі Гарлана? Ні, думаю, що ні. Що ж, я там виріс і кажу тобі: в орбіталках не більше містики, ніж у будь-якому іншому марсіанському артефакті…

— Та невже, не більше містики, ніж у співошпилях? — він стишив голос до шипіння. — Кам’яних деревах, що співають світанковому та призахідному сонцю? Не більше містики, ніж у брамі, що виходить, наче двері спальні, на…

Він різко зупинився й роззирнувся довкола, зашарівшись через те, що мало не втратив обережність. Я відкинувся назад і всміхнувся йому на весь рот.

— Чудова пристрасть як на людину в такому дорогому костюмі. Отже, ти намагаєшся мене переконати, що марсіяни — це боги вуду. Так?

— Я ні в чому не намагаюся тебе переконати, — пробурчав він і випрямився. — І ні, марсіяни непогано вписуються в цей світ. Щоб пояснити їх, нам непотрібно думати, хто звідки походить. Я просто намагаюся показати тобі, як неприйняття дива обмежує твій світогляд.

Я кивнув.

— Ну й молодець, — я тицьнув у нього пальцем. — Просто зроби мені ласку, Генде. Коли ми дістанемося туди, куди їдемо, постарайся тримати цю хрінь при собі. В мене буде досить проблем, навіть якщо ти не паритимеш мені мізки.

— Я вірю лише в те, що бачив, — холодно сказав він. — Я бачив, як Ґеде та Карфур ходили серед нас у людській плоті, чув їхні голоси з вуст гуґана, викликав їх.

— Так, звісно.

Він пильно поглянув на мене; почуття образи його вірувань поволі оберталося на щось інше. Його голос пом’якшав і стишився до шепоту.

— Дивно, Ковачу. Твоя віра така сама глибока, як моя. Я не розумію лиш одного: нащо тобі так потрібно не вірити.

Ця фраза провисіла між нами майже хвилину, поки я на неї не зреагував. Шум з-за навколишніх столиків затих, і навіть північний вітер неначе затамував подих. Тоді я нахилився вперед і заговорив не так заради спілкування, як заради того, щоб розвіяти свій освітлений лазерами спогад.

— Ти помиляєшся, Генде, — тихо промовив я. — Я був би дуже радий мати доступ до всієї тієї фігні, в яку ти віриш. Я був би дуже радий, якби міг викликати того, хто винен у створенні цього хрінового світу. Бо тоді я зміг би вбити цю істоту. Повільно.

У машині віртуальне «я» Генда скоротило великий короткий список до одинадцяти осіб. На це пішло майже три місяці. На максимальній же швидкості ШІ — у триста п’ятдесят разів швидше за реальний час, — процес закінчився незадовго до півночі.

На той час напруження від розмови на даху ослабло, спершу перейшовши в обмін фантазіями на тему власного досвіду, своєрідне порпання в побаченому та зробленому нами, що здебільшого підтверджувало правильність наших світоглядів, а потім — у дедалі невиразніші спостереження про життя, що чергувалися з тривалим обопільним мовчанням, під час якого ми вдивлялися в пустельну ніч за бастіонами хмарочоса. У сонну атмосферу ввірвався сигнал з Гендової кишені, наче нота, що розбиває скло.

Ми спустилися поглянути, що там у нас, кліпаючи серед несподівано різкого світла у хмарочосі й позіхаючи. Менш ніж годину по тому, коли минула північ і почався новий день, ми вимкнули Гендове віртуальне «я» й завантажилися в машину замість нього.

Остаточний відбір.

Розділ чотирнадцятий

Їхні обличчя повертаються до мене у спогадах.

Не обличчя прекрасних маорійських бойових чохлів, стійких до радіації, в яких вони поїхали у Данґрек і на задимлені руїни Заубервілля. Навпаки, я бачу їхні обличчя до загибелі. Ті обличчя, які Семетер привласнив і продав, повернувши до хаосу війни. Ті обличчя, які пам’ятали вони самі; ті обличчя, які вони мали в безневинному віртуальному готельному номері, де я вперше з ними зустрівся. Обличчя померлих.

Оле Гансен:

Неймовірно блідий білий з коротким білосніжним волоссям і очима, схожими своєю спокійною блакиттю на цифрові дисплеї медичного обладнання в некритичному режимі. Його привезли цілком з Латімера з першою хвилею кріокапсульних підкріплень ООН, ще тоді, коли всі думали, що Кемпа розгромлять за шість місяців.

— Сподіваюся, це не черговий бій у пустелі, — в нього на лобі та вилицях досі лишалися червоні плями від обгоряння на сонці. — Бо якщо так, то можете просто покласти мене назад у коробку. Цей клітинний меланін капець як свербить.

— Там, куди ми їдемо, холодно, — запевнив його я. — Найвищі зимові температури Латімер-Сіті. Ви знаєте, що ваш підрозділ загинув?

Кивок.

— Бачив спалах із коптера. Далі нічого не пам’ятаю. Все логічно. Захоплена бомба-мародер. Я сказав їм просто підірвати цю падлюку там, де вона лежить. Тут будь-які вмовляння марні. Вони надто вперті.

Гансен належав до добірного підрозділу підривників, який називався «Легка Рука». Я вже знав про нього з чуток, що ходили Клином. Цей підрозділ славився тим, що здебільшого не помилявся. Колись славився.

— Сумуватимете за ним?

Гансен повернувся, не встаючи з крісла, й поглянув на міні-бар на протилежному кінці віртуального готельного номеру. Тоді ще раз поглянув на Генда.

— Можна?

— Пригощайтеся.

Він підвівся й пішов до лісу з пляшок, обрав одну й налив у келих по вінця якоїсь бурштинової рідини. Підняв келих у наш бік, міцно стиснувши губи й блискаючи блакитними очима.

— За «Легку Руку», хоч де там зараз її грані розпорошені атоми. Епітафія: наказів, бляха, треба було слухатися. Тепер вони, бляха, були б тут.

Він одним плавним рухом вилив порцію напою собі в горлянку, гортанно загарчав і тишком-нишком викинув келих на інший бік номера. Той глухо вдарився об укриту килимом підлогу й покотився до стіни. Гансен повернувся до столу й сів. У його очах стояли сльози, але я підозрював, що від алкоголю.

— Запитання ще є? — п’яним голосом