Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

лінія строкатої кінноти. Вільні чаардани, з якими командир Сьомого підписав контракт, також приєдналися до розваги.

Дивлячись на швидкість, із якою падали кочівники, Кайлін сумнівалася, що хтось із нового загону встигне почубитися із се-кохландійцями. Коні, що брали участь у гонитві за чаарданом Ласкольника, були настільки загнані, що деякі з них просто ставали, звісивши голови. Перш ніж вершники встигали зістрибнути з сідел, їх змітали з кінських спин уколи списів або удари шаблями. Лише а’кеер, який захищав жереб’ярів, мав свіжих коней. Мабуть, саме вони й неслися на чолі втікачів.

«Жереб’яри», — нагадала вона собі. Залишилося двоє та жменька кінноти на їхньому захисті. Де?

А вони саме неслися до центру долини, туди, де за мить мали зіткнутися дві хвилі кінноти. А за ними, фуркотячи плащами, наче на якійсь кічевій мілітаристичній фресці, сунула ще одна хоругва Сьомого, фланкована кількадесятьма дикими вершниками. Мов за командою, всі — і кавалеристи, і нерегулярні вершники — піднесли луки і з якихось ста п’ятдесяти ярдів випустили стріли. Ті, підхоплені лютим подмухом, затріпотіли в повітрі та змінили на-прям льоту. Жереб’яри захищалися чарами, хоча важко кидати закляття зі спини розігнаного коня. Тим часом стріли сипалися на них нескінченним дощем, бо переслідувачі добре знали, що доки чарівники будуть зайняті стрілами, доти вони не зуміють відповісти магією. Старе прислів’я казало, що якщо ти притиснеш мага до муру — то лупи його, аж поки в нього не піде кров носом і вухами. Саме це й робили кавалеристи: атакували раз за разом, знаючи, що жереб’яри колись ослабнуть або спізняться з реакцією.

— А решта, кха-даре? Де? — Кошкодур споглядав на різанину в долині з міною задоволеного солдата. — Нас минули три, а там — іще одна. Де ще дві хоругви й половина контрактників?

— Тут і там, — Ласкольник зробив невизначений жест. — Хтось же має зайнятися тими, в кого по дорозі пали коні, еге ж? І тими, хто здіймав хмари куряви. І не розслабляйся, Сардене, це ще не кінець.

Два загони кінноти зустрілися посередині долини. Власне, це була різанина: неповна сотня Блискавок проти шести сотень гвардії та трьох нерегулярної кавалерії. Нерегулярної через відсутність одноманітного обмундирування та озброєння, бо більшість із вільних чаарданів складалася зі степових задирак, які половину життя проводили в таких сутичках, і з яких багато хто мав за плечима службу у війську. Тож вони не дозволили прорвати свої ряди, незважаючи на те, що рештки останнього а’кеера намагалися це зробити, формуючи останньої миті щось на зразок клину. Але той клин виявився вправно затупленим і осадженим на місці. А за мить — там, де він був, залишилося лише коло, що тануло на очах.

Жереб’яри гнали просто на те коло, незважаючи на погоню, що йшла за ними. Вже подолали половину шляху — їм зосталося ледве триста п’ятдесят або, може, й чотириста ярдів. «Шукають смерті?», — встигла подумати Кайлін, коли десь за двісті ярдів перед утікачами із землі здійнялися сірі імлисті пасма.

Ласкольник відреагував першим.

— Уперед! Чвал!

Вони рушили, підганяючи коней в останню розпачливу атаку. Сіра імла підіймалася вище, ширше розкладаючи руки. Рухалася в темпі галопуючого коня, і лише кілька ударів серця відділяло її від того, аби поглинути зайняті боєм хоругви. Повітря над нею іскрилося кришталиками льоду, земля мало не стогнала, коли її миттєво сковувало холодом. Це був би добрячий обмін: половина полку й кільканадцять чаарданів взамін на три а’кеери. А в хаосі, що виник тій під час тої різанини, жереб’яри могли втекти, оминаючи купу замерзлих на кригу тіл.

Кайлін машинально витягнула лук і наклала останню «голку» на тятиву. «Це не має сенсу», — промайнуло в її голові, — «ми не зуміємо, жодним чином не…».

Хвиля тепла вдарила у фланг похмурої стінки, пробила її та ринула на жереб’ярів. Кайлін бачила її як смуги повітря, що хвилювалося, залишаючи позаду пас спопелілих рослин. Жодного полум’я, жодного відкритого вогню, один лише жар. Хто? — озирнулася вона. Хто вдарив чарами?

Наступна хоругва випірнула з-за межі долини, а на її чолі нісся одинокий вершник. З його правої долоні, витягнутої перед собою, бив жар.

Утікачі розвернулися на місці, а стіна морозу, що сунула до хоругв, які дорізали Блискавок, розвіялася мало не на очах. Зате нова виросла навпроти хвилі гарячого повітря.

Зіткнення було коротким і брутальним: двоє струменів чарів, жар та мороз, вдарили один в одного, взаємно пожираючи самих себе. Вирвалися клуби пари, земля затремтіла, наче дві гігантські потвори зіткнулися в битві й одночасно переможено вмерли. І все. Але військовий маг осягнув свою мету, відтягуючи увагу жереб’яра від решти солдат.

Вторгнення в її розум було грубим, сильним і тваринним. Але вона мало не крикнула від радощів і навіть забула пустити стрілу.

Бердеф повернувся всім своїм напівдиким єством. І відразу настало з’єднання, від якого в неї закрутилося в голові. Вона заплющила очі.

«Хай тобі лихо, кудлатий дурню», — вилаялася подумки, — «хочеш, аби я впала з коня?».

Кайлін обступили картинки споминів. Нелюдські. В них домінували сірі барви й кольорові запахи. Степи. Чужа присутність. Зацікавлення. Заінтригованість. Відкриття. Недовіра. Страх. Біль. Гнів. І, нарешті, холодна, як чари, що їх недавно переслідували, ненависть.

Це вперше, коли Бердеф передавав їй настільки виразні й складні відчуття.

Чарівники, які тікали, прямували до єдиної шпари, яка залишилася — поміж чаарданом Ласкольника та хоругвою, що намагалася вийти їм напереріз із іншого боку. Стріли й далі сипалися на них так само густо, але все одно безрезультатно. Тепер вона бачила, чому так відбувалося. Їх не захищали звичайні чари. Це не було щось на кшталт сконцентрованої Сили, якою користалися маги Імперії і яка — залежно від аспекту — могла відбивати, сповільнювати чи змінювати напрямок польоту стріл.

Над загоном жереб’ярів з’являлися духи.

Духи, що були прикуті чорними напівпрозорими ланцюгами до пояса одного з чаклунів. Було їх… шість, вісім… десять. Вона бачила трьох степових вовків, оленя, двох псів, молодого коня, щось, що мало бути духом невеликого ведмедя і… двох людей. Чоловіка й жінку. І ці духи відбивали стріли. Відбивали й стікали кров’ю. Кожного разу, коли їх прошивала стріла, аби змінивши напрямок, безвольно впасти десь збоку, духи шарпалися на прив’язі, ніби зброя завдавала їм справжніх ран. З місць, куди били стріли, витікали темні масні смуги, що на мить повисали в повітрі, аби потім стекти вниз та зміцнити ланцюги, що поєднували духів із ременем. Чим частіше влучали в духів, тим міцнішими й жорсткішими ставали їхні пута.

З’явилися спомини. Ніч, зорі