Вільям Пол Янг - Хижа

посилає дітей на війну? А про чоловіків, які постійно б’ють своїх жінок? А про батьків, котрі знущаються над своїми дітьми лише для того, щоб угамувати власний біль? Хіба їх усіх не потрібно судити, Маккензі?

Мак відчув, як неприборканий гнів, наче хвиля, виринає з глибин його єства. Він посунувся до спинки стільця, намагаючись утримати рівновагу й не заточитися від напливу образів, що заполонили розум, але відчув, що таки втрачає самоконтроль. Живіт знову зсудомило, руки стиснулися в кулаки, дихання стало переривистим.

— А як щодо чоловіка, який полює за невинними маленькими дівчатами? Що скажеш? Чи заслуговує він на покарання?

— Так, — заволав Мак, — нехай горить у пеклі!

— Він точно винний у твоїй втраті?

— Так!

— А твій батько, який перетворив життя свого сина на суцільний жах?

— Так, він теж!

— Як далеко нам доведеться просунутися, Маккензі? Спадок поламаних людських життів приведе нас до Адама. Що робити з ним? Навіщо взагалі зупинятися? Як щодо Бога? Це ж він у всьому винний. Він усе почав.

У Мака запаморочилася голова. Він не почувався суддею, радше — підсудним.

Жінка невблаганно продовжувала:

— Хіба це не той глухий кут, в якому ти опинився, Маккензі? Хіба не це живить твій Великий Сум? Хіба не криється тут проблема твоєї недовіри до Бога? Такий батько, як ти, звісно, може засуджувати Бога Отця!

Гнів знову збурився в ньому, як шалене полум’я. Йому закортіло заперечити, але вона ж казала правду, тому сперечатися не було сенсу.

Жінка вела далі:

— Хіба ти не скаржився, Маккензі, що Бог зрадив тебе й твою Міссі? Що від самого початку Господь знав про день, коли Міссі буде вбито, і все одно створив цей світ? А згодом дозволив якомусь збоченцю вирвати її з твоїх люблячих рук, хоча міг зупинити його? Хіба не Бог винний у всьому, Маккензі?

Від шквалу спогадів всі почуття змішалися, і Мак уп’явся поглядом у підлогу. Нарешті він показав на жінку пальцем і вимовив голосніше, ніж хотів:

— Так, Бог винний! — обвинувачення пролунало в кімнаті, наче удар молотка, що ознаменував судовий вирок душі.

— Отож, — сказала вона незворушно, — якщо ти так легко судиш Бога, то, мабуть, так само легко зможеш судити світ. Тепер ти повинен обрати двох зі своїх дітей, які проведуть вічність із Богом на новому небі й новій землі, але лише двох.

— Що? — вибухнув Мак, не вірячи своїм вухам.

— І обрати трьох дітей, які проведуть вічність у пеклі.

Мак не йняв віри почутому. Йому знову стало моторошно.

— Маккензі, — її голос звучав так само спокійно й чарівно, як тоді, коли він його почув уперше. — Я лише прошу тебе зробити те, що, на твою думку, робить Бог. Він знає всіх, хто коли-небудь народився, і розуміє їх краще, ніж ти розумієш своїх дітей. Він любить кожного, усвідомлюючи, що це його син чи донька. Ти ж вважаєш, що Бог засудить більшість на вічні страждання, позбавивши своєї присутності й любові. Хіба не так?

— Мабуть, так. Я просто ніколи не дивився на речі під цим кутом, — від хвилювання він не міг добрати слів. — Я просто думав, що Бог може таке зробити. Усі розмови про пекло були абстрактними й не стосувалися нікого з моїх рідних… – Мак вагався, розуміючи, що його слова прозвучать бридко, — тих, чия доля мене справді хвилює.

— Отже, ти припускаєш, що для Бога, на відміну від тебе, у цьому немає нічого складного? Ну ж бо, Маккензі! Кого зі своїх п’яти дітей ти приречеш на вічні страждання? Ось, наприклад, Кейт сперечається з тобою найбільше. Вона погано до тебе ставиться, постійно ображає. Вона, мабуть, перший претендент. Що думаєш? Ти ж суддя, Маккензі, і повинен зробити свій вибір.

— Я не хочу бути суддею, — сказав Мак, підводячись.

Думки розбіглися. Цього не може бути. Як Бог може просити його засудити когось з дітей на смерть? Невже він може засудити Кейт чи інших своїх дітей на страждання в пеклі лише тому, що вони згрішили проти нього? Навіть якщо б Кейт, Джош, Джон або Тайлер скоїли жахливий злочин, він ніколи їх би не засудив. Він просто не зміг би! Суть не в їхній поведінці, а в його любові до них!

— Я не можу, — вимовив він тихо.

— Ти повинен, — відповіла вона.

— Я не можу цього зробити! — повторив він голосніше й затятіше.

— Ти повинен, — переконувала вона ще лагіднішим тоном.

— Ні, я… не буду… цього робити! — заволав Мак, і кров у ньому буквально закипіла.

— Ти повинен, — прошепотіла вона.

— Я не можу, не можу й не буду! — сум’яття слів і почуттів вирвалося на волю.

А жінка стояла й спостерігала, очікуючи на його рішення. Нарешті він подивився на неї, ніби благаючи поглядом: «Чи можу я піти замість них? Якщо вам потрібно просто засудити когось на вічні страждання, то засудіть мене, а не їх. Можна?» Він впав до її ніг, весь у сльозах:

— Будь ласка, дозвольте мені постраждати за своїх дітей! Прошу вас… благаю… будь ласка… будь ласка…

— Маккензі, Маккензі, — прошепотіла вона слова, які стали ковтком холодної води в спекотний день. Її руки ніжно торкнулися його щік, і вона підняла його з колін. Глянувши на неї крізь завісу сліз, він побачив сяйво усмішки.

— Зараз ти говориш, як Ісус. Ти судив справедливо, Маккензі! Я тобою пишаюся.

— Але я ж не судив, — заперечив збентежений Мак.

— Ти таки судив! Ти ухвалив вирок, що вони заслуговують на любов, хоч би як дорого це тобі коштувало. Так любить Ісус.

Почувши ці слова, Мак згадав про друга, який чекав його біля озера.

— Зараз ти розумієш серце Тата, — додала вона, — яка має досконалу любов до своїх дітей.

У голові одразу з’явився образ Міссі, це змусило його знову наїжачитися. Він упав на стілець.

— Що трапилося, Маккензі? — запитала вона.

Приховувати щось не було сенсу.

— Я розумію любов Ісуса, але Бог — це зовсім інша історія. Не думаю, що вони схожі.

— Тобі не сподобався твій час із Татом? — здивувалася вона.

— Навпаки, мені подобається Тато, хай би ким вона була. Вона чарівна, хоча зовсім не схожа на Бога, яким я його уявляв.

— Можливо, твої уявлення про нього не відповідали дійсності.

— Мабуть. Я просто не збагну, як саме Бог виявив любов до Міссі.

— Отже, суд триває? — запитала вона із сумом у голосі.

На мить Мак замовк.

— А що мені ще залишається думати? Я не розумію, як Бог міг любити Міссі, якщо він дозволив їй пройти через такі жахливі страждання. Вона ж невинна. Вона не зробила нічого, щоб заслужити це.

— Я знаю.

Мак правив своєї:

— Може, Бог використав її, щоб покарати мене за те, що я зробив із своїм батьком? Це несправедливо! Вона цього не заслужила. І Нен цього не заслужила, — сльози котилися