Бернард Вербер - Завтра будуть коти

— Дозвольте пояснити, який вибір для вас існує. Перший варіант — жити, страхаючись подій, на які ви не маєте впливу, ні причин, ні наслідків яких не розумієте. Все життя розгрібати сміття і переслідувати голодних зайців. Жити в надії повернутися до «нормального життя», де ви матимете їжу в мисках і ваші маленькі котячі кубельця. І другий варіант — взяти долю у власні лапи, створити свою армію і завоювати це місто.

Перс знову взяв слово.

— Мене звати Науходоносор. Зізнаюся, що не сам вибрав собі ім’я і не знаю, що зробив той чоловік, який носив це ім’я до мене, але я точно знаю, що, якщо ми тебе послухаємо, Піфагоре, нас переможуть пацюки. І замість того, щоб померти від голоду тут чи від щурячих зубів у місті, я пропоную піти порибалити на захід.

— Ти, Навуходоносоре, пропонуєш іти так далеко, що ті, хто вирушить з тобою, помруть з голоду, перш ніж зможуть намочити лапи у хвилях. Довіль розташований дуже далеко звідси, за багато десятків кілометрів.

— Неправда. Я туди їздив, це не так вже й далеко!

— Ти ж не йшов туди, а їхав автівкою? Отже, не маєш зеленого поняття, яка це відстань.

— А ти, Піфагоре, звідки про це знаєш? Завдяки твоєму Третьому Окові?

— Саме так. Звідси до Довіля двісті кілометрів! Кіт пересувається зі швидкістю п’ять кілометрів за годину. Знадобиться іти два дні без перепочинку.

— Я, може, й не маю Третього Ока і не знаюся на кілометрах і годинах, але знаю, що пацюків тут значно більше, ніж нас. Ти говориш про армію котів? А я кажу, що ця армія зазнає поразки.

— Добре, заберемо їжу у щурів, де її чимало, і почастуємось. Я пропоную усім наїстися досхочу! Не пірнаючи у воду, щоб спіймати рибу, не чекаючи довго і не мандруючи далеко.

Цього разу Піфагор поцілив у яблучко.

— Куди ти хочеш йти? — питає тигрова кішка.

— Вчора я з’ясував, що існує великий запас свіжої їжі, неторканої, готової для нашого вжитку.

— Де? Кажи.

— Недалеко. Кілька сотень метрів звідси.

— Ніякого зіпсутого м’яса, трупів з мухами чи хробаками?

— Сухий корм. Молоко. Бляшанки з тунцем і лососем. Ось що ми там знайдемо.

І знову нашорошені ледь тремтячі вуха розвертаються в бік оратора: зайве підтвердження того, що найкраща мотивація — це, без сумніву, мотивація для шлунка.

— Ви матимете що їсти, — продовжує Піфагор.

Навуходоносор не збирається відступати, він вперто нявчить:

— Я волію довго йти і рибалити у тому, що ти називаєш «морем», ніж битися з пацюками.

— Найпростіший вихід — нехай присутні вибирають. Хто готовий іти за мною і відшукати запаси харчів?

Оскільки ніхто не реагує, вирішую втрутитися.

— Послухайте. Мене звати Бастет. Я теж не вибирала собі ім’я. Теж не маю Третього Ока. І я теж боюся щурів. Але я знаю Піфагора, і судячи з того, що бачила й пережила разом з ним, можу вас запевнити, що він завжди говорить правду і ніколи не помиляється.

Усе ще жодної схвальної реакції.

— Щоб ми за тобою пішли, розкажи нам більше про це сховище їжі! — вигукує якась кішка.

— Гаразд, слухайте: очільник людей цієї країни, президент Республіки, має будинок, який називається «Єлисейський палац». Там у підземеллі є «бункер», щось на зразок печери, у якій зберігають запаси їжі на випадок війни.

Усі вражені докладністю його інформації. Скориставшись тимчасовою перевагою, Піфагор подовжує:

— Коли почалася епідемія чуми, Президент і його міністри не пішли до цього бункера, а сіли на літак і втекли звідси. Єлисейський палац розграбували озброєні банди, але вони не зуміли дістатися до бункера, дуже добре захищеного системою електронних ключів з розпізнаванням райдужної оболонки. Коли чума спустошила все навколо, вулиці Парижа спорожніли від людей, а щури перемогли псів.

— Це правда, — підтверджує старий кіт, вкритий рубцями.

— Пацюки полювали на ворон, кажанів, на голубів, на горобців, вони наганяли страх навіть на нових велетенських тарганів, що кишіли майже всюди. Вони добре їли і блискавично розмножувалися. Там, де було десять щурів, незабаром ставало сто, і всі розносили чуму.

— Підтверджую, що я бачив, як вони атакували групи молодих людей і змушували їх тікати, — каже старий зморений кіт.

— Давай, розкажи нам про їжу! — наполягає тигрова кішка.

Піфагора не довелося просити двічі.

— Один пацюк здогадався, що до бункера можна увійти через систему вентиляції. Він перегриз фільтри і відкрив доступ до цих запасів.

Всі коти тепер уважно слухали.

— Відтоді щури сформували ланцюг для доставки їжі. Але це забирало багато часу, тому вони вирішили прогризти стіну поруч з металевими дверима. Саме це вони роблять зараз. Руйнують бетон своїми зубами, щоб проникнути до цього велетенського сховища.

Ніхто не реагує, Навуходоносор користується моментом і знову бере слово:

— А як тобі спало на думку запитати про це інтернет? — з недовірою цікавиться він.

— Моя служниця передавала повідомлення, а я їх приймав.

— Ти хочеш сказати, що вона могла з тобою розмовляти? Наша прислуга теж з нами говорила, і ми її розуміли…

— Але не дослівно. Моя служниця зверталась до мене, і я отримував її повідомлення точно в деталях, наче вона нявчала по-котячому. Перед смертю вона відкрила мені, що саме там, де я кажу, — останній резерв їжі у місті. Вона про нього знала, бо її брат, військовий, працював з Президентом. Вчора ввечері я про це згадав. Тому поки ви спали, я використав своє Третє Око, щоб подивитися, що там відбувається.

— Хіба це можливо? — вражено питає тигрова кицька.

— Завдяки тому ж братові-військовому моя служниця забезпечила мені доступ до програми їхніх секретних служб, яка дала мені змогу використати мережу відеоспостереження. Таким чином я побачив через камери контролю, як пацюки виносять харчі вентиляційними трубами і длубають бетонну стіну.

— Твоя розповідь занадто складна, — каже Навуходоносор, — ти вживаєш забагато незрозумілих слів: намагаєшся нас вразити. Ми тобі не віримо. Я краще буду йти пішки два дні, ніж почну воювати з ордою знахабнілих щурів, які розносять хворобу, може навіть смертельну для нас.

Навколо перса починають гуртуватися коти.

— Я за Піфагора! Він каже правду! — лунає чийсь гучний голос, перемагаючи галас.

Всі обернулися і втупилися в попелясто-сірого, майже блакитного кота.

— Мене звати Вольфганг. Я теж не вибирав собі імені, я теж не маю Третього Ока. Я був особистим котом Президента Республіки, про якого тут згадував сіамець.

Тепер, коли він представився, зібрання звертає на нього увагу.

— Коли війна набрала обертів, мій прислужник вирішив утекти, а не ховатися. В паніці він забув взяти