Бернард Вербер - Її величність кішка

будинків у різних архітектурних стилях. Тут багато дерев, і тому це місце — наче сад, у якому серед зелені видніються будинки. Все здається незайманим — так, ніби тут не було ні кризи, ні чуми, ні війни. Люди в білих сорочках прогулюються садом.

Моя служниця та чоловік у скафандрі (він нарешті зняв маску) про щось розмовляють. Піфагор перекладає:

— Це справді університет в Орсе, його вважають надзвичайно престижним. Тут було розроблено найновіші технології у різних наукових сферах. Під час Кризи тут знайшли прихисток викладачі та студенти. Вони зробили все можливе, щоб відрізати себе від зовнішнього світу.

— І вони погодилися впустити нас? — дивуюсь я.

— За умови якщо ми будемо обережні, не наразимо їх на небезпеку та не будемо надокучати спільноті, вони залюбки приймуть нас.

— Це не здається трохи… Яким словом можна описати тих, хто боїться всього на світі?

— «Параноїки».

Іще одне гарне слівце до моєї скарбнички.

— Варто визнати, що параноїки виживуть, на відміну від оптимістів, — жартує Піфагор.

Оптиміст. Так, мені відоме це слово. Моя матуся казала: «Оптимісти — це погано поінформовані люди». У неї було почуття гумору.

Ми підходимо до старовинного будинку зі світло-рожевими стінами, піднімаємося сходами вгору та опиняємося перед чорними дверима.

За ними кімната, повна екранів та комп’ютерів. Посередині стоїть стіл, а за ним на кріслі сидить старий дідусь із довгим сивим волоссям у великих товстих окулярах. На ньому теж біла сорочка, з кишені на грудях стирчить оберемок ручок; можливо, це знак досягнень.

На чолі шрам, дуже схожий на слід від пацючих зубів.

Сивий чоловік обмінюється кількома словами з тим, хто привів нас, потім дає Наталі знак сісти у велике крісло навпроти.

Чоловіки знов перемовляються, видаючи з рота звуки і ляскаючи язиками. Піфагор перекладає:

— Цього чоловіка звати Філіп Сарфаті, він ректор університету. З початком громадянської війни викладачі та студенти університету оселились тут, озброїлись і відбивали атаки напасників. Через освітню місію університет став мішенню релігійних фанатиків, тим більше що жінки навчаються тут нарівні з чоловіками. Орсейці зазнали значних втрат під час Кризи, проте навчилися захищатися. Переживши тероризм та епідемії, вони звели високу, повиту колючим дротом стіну для оборони від щурів і вежі з кулеметами для захисту від релігійних фанатиків. Вони обірвали будь-який контакт із зовнішнім світом, запровадити протокол, щоб звести до нуля ризик зараження. А коли почали атакувати пацюки, орсейці підвели електрику до колючого дроту. Багато щурів таким чином підсмажились. День у день їхніх трупів більшає — вони досі бажають переконатись, чи електрика все ще працює.

Я приголомшена.

— Думаю, ми опинились у потрібному місці, — кажу я.

— Тут, — веде далі Піфагор, — робота всієї система розрахована на мінімальне залучення зовнішніх ресурсів. Ми намагалися зробити щось подібне на Лебединому острові та на острові Сіте, але вони на голову вищі. Вони самостійно вирощують фрукти і овочі. До Кризи тут навчалося тридцять тисяч студентів, працювало дві тисячі викладачів і тисяча дослідників у вісімдесяти двох лабораторіях на площі розміром близько двісті гектарів.

Не знаю, скільки це, але підозрюю — значно більше, ніж можу собі уявити.

— Це альма-матер двох Нобелівських премій з фізики та чотирьох медалей Філдса, найвищих людських нагород за наукові відкриття. Свідчення того, що люди тут справді розумні.

Я втішено зітхаю. Як же добре опинитися поруч зі світилами їхнього виду. Їм, мабуть, буде легше мене зрозуміти.

Наталі все ще балакає з довговолосим сивим чоловіком. Вони по черзі кивають головами на знак згоди. Сподіваюся, вона не забула сказати йому, що ми шукаємо допомоги. Піфагор тут же звітує мені:

— Вищезгаданий Філіп заявляє, що зараз орсейці не бажають покидати захищену зону. Вони вважають, що в цьому стратегічному місці на них чекає ще багато важливої роботи, тому не варто ризикувати і виходити назовні. Для підтвердження своїх слів він бере пульт і вмикає екран. Піфагор перекладає його слова:

— На цій карті світу можна побачити міграцію всіх вцілілих після чуми людських спільнот. Перед Кризою на Землі було вісім мільярдів людей, а нині залишилось не більше мільярда. Найбільше постраждали великі міста, бо там було скупчення населення, а деякі негідники загострювали в суспільстві напругу і поширювали хвороби. Своєю чергою, мешканці віддалених поселень не дуже потерпали від пацючих атак. Люди переховувались на островах чи високо в горах, де уникли найгіршого.

— Хай там як, — провадив Філіп, — навіть якщо люди більше не господарі на планеті, поки працює інтернет і електрика (завдяки цілком автоматизованим атомним електростанціям, які усе ще діють), вони зможуть вижити і зберегти свої знання. Університет в Орсе має на меті й надалі бути прихистком для знань і поширювати їх не тільки у Франції, а й поза її межами.

Сивочолий вчений виводить на екран зображення найвідоміших споруд. Піфагор перекладає його слова:

— Університет в Орсе підтримує тісні зв’язки з університетом Нью-Йорка. По той бік океану на острові Манхеттен люди винайшли дієвий родентицид. Так вони позбулись усіх щурів на Манхеттені, тепер там теж прихисток для людей.

Мені не почулось? Дієвий родентицид!

— Якщо вони знайшли вирішення проблеми, то чому не поділяться з нами?

— Деякі складники родентициду, на жаль, доступні лише там, авіасполучення, щоб передати їх сюди, тепер не існує. З Нью-Йорка відчалив корабель із цінною речовиною, але так і не доплив до берега. Він або потонув, або на екіпаж напали, коли він прибув, біля причалу.

Я захоплено засвоюю нову інформацію.

Отже, рішення є, ми просто не знали про нього!

— Після першої невдалої операції споряджали нові. Якщо корабель з Америки дістанеться до пункту призначення, то ми зможемо позбутися щурів.

— Кораблеві аби вціліти, поки допливе…

— Не будь такою песимісткою, Бастет.

Люди далі спілкуються, а Піфагор перекладає:

— В орсейців є козир для відновлення світу: інформаційний центр, у якому зберігаються тонни інформації. Директор хоче показати його нам.

Ми з Філіпом прямуємо до світло-сірого напівкруглого будинку.

Всередині — здоровенні шафи з дрібними миготливими лампочками. У скляній кімнаті спиною до нас сидить чоловік, а перед ним — безліч екранів і клавіатур. Він повертається до нас. На ньому теж біла сорочка. У нього каштанове волосся, карі очі, товсті губи й блакитні окуляри.

Як прийнято в людей, чоловіки тиснуть одне одному лапи (так, як ми торкаємось носами, коли хочемо привітатись), потім про щось говорять. Філіп пояснює:

— Ми називаємо це місце мозком університету. А цей чоловік — професор Роман Веллс, «хранитель пам’яті». Роман працює тут над грандіозним особистим проектом: він збирає всі людські знання в одному місці, щоб