Олена Печорна - У затінку земної жінки, Олена Печорна

її свідомості обачно, бережливо змінює звичну досі світобудову: згладжуються гострі кути, стишується категоричність суджень, м’якшають слова, реакції, глибшають відчуття.

Ось і зараз вона спинилася, дослухаючись до поскрипування мостин і цокання годинника. Усі вдома. Тиша. Спокій. Затишок. Раніше того навіть не заува­жила б, а нині стоїть щаслива й зворушена. От хіба не щастя? Воно. Зачинивши двері кабінету — заразом кухні — минула коридор і навшпиньки увійшла до дитячої. Сплять її «малята». Варя вкотре відвоювала другий ярус ліжка, тому про всяк випадок ближче притулилася до стіни. Звідси її складно розгледіти, хіба самі п’яти. Жанна дбайливо прикрила голі ноженята ковдрою, схилилася до сина, котрий вимушено спав унизу, і завмерла, накрита хвилею безмежної ніжності до хлопчика, який так несподівано швидко виріс. Лагідно торкнувшись плеча, поцілу­вала. Ванько невдоволено мугикнув щось крізь сон, незграбно перекотився ближче до стіни, добряче буцнувши коліном килим. Треба ж, тижнів два тому Варюшка кепкувала над старшим братом, адже той відмовлявся вручати подарунок однокласниці до Восьмого березня, бурчав, нітився, червонів. Тоді Жанна лише посміялась, а виявляється, син подорослішав настільки, що почав соромитися дівчаток. Господи, як швидко вони ростуть, дорослішають з кожним днем. Однак поки ще є оці блаженні вечори, сопіння вночі, вранішній гамір, невдоволене бурчання, рух, галас, крики… плач. У грудях солодко залоскотало: незабаром, зовсім-зовсім скоро, будинок заповниться пронизливим криком немовляти…

Ще раз турботливо розправила ковдри, постояла якусь мить і тихесенько вийшла, причинивши за собою двері.

Навпроти, у їхній спальні, горіло світло. Попри пізню годину, майже північ, Максим не спав i, щойно вона увійшла, хутенько відклав мобільний телефон, усміхнувшись:

— Уже думав, не діждуся.

Спантеличено спинилася за крок до ліжка, недо­вірливо зиркнувши на чоловіка. Він це чи хтось інший? Невже й справді чекав на неї? Зміни в їхніх стосунках помітила одразу після річниці, якої так і не відбулося. Не дочекавшись Максима, вона тоді лишила на столі святкову вечерю і кілька годин методично роздивлялася стелю подружньої спальні, доки її не здолала дрімота, а прокинувшись серед ночі, із жахом усвідомила, що в ліжку досі сама. Отоді й злякалась. Мабуть, уперше й по-справжньому злякалася за чоловіка. Гарячково схопивши мобільний, який завжди ставила на беззвучний режим, одразу ж перевірила вхідні дзвінки. Порожньо. Лише тоді видихнула й підвелася, щоб пройтися будинком. Максима помітила на кухні. Він сидів за столом, обхопивши голову руками, а навпроти лежав розгорнутий фотоальбом їхнього весілля. Чоловік тоді нічого не сказав, не зміг. Власне, вони обоє не знайшли сміливості поговорити, слабодухі дорослі вкотре зробили вигляд, що все як завжди. Проте назавтра, в обідню перерву, Максим приїхав додому сам, без водія, і заніс до будинку велетенський букет червоних троянд, просто гігантський — сорок одна квітка, сорок одна. Простягнув і винувато всміхнувся:

— Вітаю, рідна. Це наше з тобою число в дзеркаль­ному відображенні.

З’ясувалося, що так буває: бачиш близьку людину ніби вперше й нічогісінько не розумієш. Щось змінилося тоді між ними, щось важливе, ледве вловиме, ще беззахисне й таке вразливе. Ці зміни, певно, зараз чимось нагадують зародки перших пролісків під товщею криги — на поверхні не помітиш, проте це не означає, що квітів нема взагалі. Чи то їй хочеться вірити?

— Чому досі не спиш? Тобі відпочити треба.

Дивився на неї, не відводячи погляду.

— Ходи до мене. Без тебе… не зміг.

Знітилася, поспіхом вдягнула нічну сорочку й пірнула під ковдру, мов у невідомість. Максим задоволено мугикнув, швидким рухом загасив нічник на столику, обійняв і прошепотів ледве чутно, аби навіть ніч, бува, не підслухала сокровенне:

— Люблю вас.

Подвиг любові

Знову — навіки, знову — ніколи:

маска — обличчя, воля — кільце…

Ходить любов, як Земля, по колу,

Котить, як Місяць, своє яйце.

Райське, пекельне і райське знову —

зрощене в камінь зі шкаралущ.

Все в ньому — намертво, крім любові.

Котить любов неспалимий кущ…

То з нього скапує сік ожини,

то роздирає суха тернина —

стежку, лишаючи борозну

з ранку до ночі, а опівночі

виє до Місяця душка вовча —

Ягідку просить, бодай одну…

Наталка Фурса

Вони прощались опівдні. Хапливі тіні тривожно лягали до ніг і краяли людські долі навпіл, хоча мали б зв’язувати воєдино, міцно в’язати, туго, нерушимо, тільки б не намертво, бо чого-чого, а смерті у світі рої­лося безмір.

Фаня болісно пережила втрату старшого сина, страшно. Рік життя ніби начисто витерли, хлюпнувши чорноти з лишком. Ледве, сердешна, виплакала ножі, що серце день і ніч краяли, тільки-тільки отямилася, бодай для стороннього ока, як нова напасть накрила — ні зблиску тобі, ні промінчика.

Захара, як і решту горбівських чоловіків, мобі­лізували спішно, похапцем вириваючи з мирного життя. Хоча, як по правді, іншого ніхто й не чекав. Здавалося, доля відмітку поставила — скільки не зволікай, однаково наздожене, кого раніше, кого пізніше. Їх «наздогнала» в числі перших, тож першими й забирали, із сім’ями розлучаючи. Фаня збирала ­чоловіка в дорогу ледве не навпомацки, безтямно й поспіхом утирала сльози, щоб хоч якось заспокоїти наляканих дітей, котрі видерлись аж на піч і позатихали у сховку.

Якби могли, Сонечка з Вітею, певно, і батька там би сховали, тільки б не йшов нікуди. Бо нащо йому кудись іти і їх лишати? Двері рипнули, дітлашня з-за подушок боязко зирк. Дві голівки одна до одної схилилися, аж то старша сестра, Фаня їхня, увійшла. Бліда-бліда стоїть у порозі, до матері очей не підводить, а потім як скрикне: до батька — та й обіймати, голосить. Соня з Вітьком і собі з печі лізуть одне поперед одного, і чогось страшно так їм, лячно, чудно. Що воно за війна така, раз батько Фаню, наче маленьку, обіймає? Гладить коси й усе просить тихенько, аби мамці помагала, поки його не буде.

— Цитьте, горобенята мої. Не плачте. Чого плакати?

Коли розчахнулася хвіртка — баба з дідом у двір. Це ж як їм, маленьким, не плакати, якщо добра та лагідна баба голосить так, наче вмер хто, а дід Василь її в бік штурхає, щоб замовкла «сію мінуту», бо вернуться синочки, усі як один вернуться. Аби ще на фронт разом потрапили, щоб в один загін, як-не-як рідня. І їм тут спокійніше ждати, знаючи, що гуртом.

Гуртом, авжеж, що гуртом. Нескінченними вервечками йшли чоловіки від непоказних сільських хвірток — хто навічно, хто на роки розлуки, кому вже як судилося, а зітхання, зойки й плач жіночий слідочки їхні цілували. Літній гожий день темніший від ночі зробився, коли лягла ота стежка до ніг Захара Пономаренка. Усі слова, котрими серце жіноче промовляло, усі до одненького в горлі Фані застрягли — ні вдихнути, ні видихнути. Стоїть, чорна од знання свого, і мовчить, дивиться, а не надивиться, обіймає, горнеться, бо і тепло, і запах, і серцебиття, кожен рух чи порух Захара — усе її. Немає ж ріднішого, нема ближчої душі в цілому світі. А спинити не може.

 

Костел, у якому вінчалися Захар і Франциска. 1957 рік

Захар теж мовчить, понурий, розгублений, хоч би слово зронив, щоб голос наостанок почути, так ні, сльози