Кларис Ліспектор - Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор

потрібно було знати, про що мислить думка. Реальність передує голосу, який шукає її, як земля передує дереву, як світ передує людині, як море передує вигляду моря, життя передує любові, матерія тіла передує тілу, і, своєю чергою, одного дня мова передуватиме владі тиші.

Я маю до тієї міри, до якої називаю речі — і це розкіш володіння мовою. Але я маю набагато більше, до тієї міри, що я не можу означити. Реальність — це сировина, мова — це засіб, в який я її шукаю — і тепер я її не знаходжу. І саме через те, що шукаю і не знаходжу її, народжується те, чого я не знала, й я одразу впізнаю це. Мова — це моє людське зусилля. Волею долі я маю шукати і волею долі із цих пошуків повертаюся з порожніми руками. Але я повертаюся з невимовним. Невимовне може бути дано мені лише через фіаско моєї мови. Лише коли конструкція буде зруйнована, я отримаю те, що вона не змогла охопити.

І марно намагатися скоротити шлях і прагнути знайти, вже знаючи, що голос мало про що говорить, починаючи вже з деперсоналізації. Тому що існує шлях, а траєкторія — це не лише спосіб іти далі. Ми самі — траєкторія. Що стосується життя, обігнати час — неможливо. Хресна дорога — це не збивання зі шляху, це єдиний шлях, туди можна дістатися лише пройшовши ним і через нього. Наполегливість — це наші зусилля, визнання поразки — це нагорода. Цього можна досягти лише тоді, коли відчуєш змогу створювати і, не зважаючи на потяг до влади, волітимеш скоритися. Скоритися — ось що має бути вибором. Впокоритися — це найсвятіший вибір у житті. Скоритися — це мить істини для людини. І лише в цьому славність мого стану.

Скоритися — це одкровення.

Скоритися — це одкровення.

Я скоряюся і маю стати людською особистістю — лише в найгіршому моєму стані це вважається за мою долю. Буття вимагає від мене великої жертви — бути слабкою, я скоряюся, і ось, у моїй слабкій руці вміщається весь світ. Я скоряюся, і моїй людській убогості відкривається єдина радість, яку мені дано, людська радість. Я знаю це і здригаюся — життя вражає мене так сильно, життя не дає мені заснути.

Я досягаю висоти, з якої можу впасти, я обираю, я тремчу, і я скоряюся, і нарешті, віддавшись своєму падінню, позбавлена особистості, без власного голосу, врешті, без мене — ось воно: все, чого я не маю — моє. Я скоряюся, і що меншою я стаю, то більш живою, що більше я втрачаю своє ім’я, тим більше маю імен, моя єдина таємна місія — це мій стан, я скоряюся, і чим більше я несвідома про пароль, тим більше я даю таємниці здійснитися, чим менше знаю, тим більша солодкість безодні моєї долі. Тому я обожнюю.

Я сиділа, тихо склавши руки на колінах, і відчувала ніжну, сором’язливу радість. Це було майже ніщо, як тоді, коли вітерець колихає стебло травинки. Це було майже ніщо, але я бачила найменший порух моєї сором’язливості. Не знаю, але я підходила до чогось зі сумним ідолопоклонством і з делікатністю того, хто боїться. Я наблизилася до найсильнішої речі, що коли-небудь траплялась зі мною.

Сильніша за надію, сильніша за любов?

Я наблизилася до того, що я думала, було... певністю. Можливо, так воно називається. Або, це не має значення: назва могла би бути й іншою.

Я відчувала, як моє спітніле обличчя всміхалося. А можливо, воно не всміхалося, не знаю. Я вірила.

У себе? у світ? у Бога? в таргана? Не знаю. Мабуть, віра не конче означає вірити у щось або в когось. Можливо, тепер я знала, що мені ніколи не зрівнятися із самим життям, однак моє життя врівень із життям. Я ніколи не досягну свого першопочатку, але він таки існував. Я боязко дозволила солодкому відчуттю охопити мене, і воно бентежило мене, та не стримувало.

О Боже, я відчувала себе охрещеною світом. Я запхала матерію таргана до рота; нарешті, я здійснила найменший вчинок.

Не найвеличніший вчинок, як я думала до того, не героїзм і не святість. Але, нарешті, найменший вчинок, якого мені завжди бракувало. Я ніколи не була здатна на найменший вчинок. І найменшим вчинком я дегероїзувала себе. Я, що жила посеред шляху, нарешті зробила перший крок до його початку.

Нарешті, нарешті моя оболонка була зруйнована, і тепер я не маю обмежень. Мене нема і я є водночас. У всій повноті того, чим я не була, я була. Тим, чим я не є, я є. Усе буде в мені, якщо мене не буде; адже «я» — це всього-на-всього одна із миттєвих судом світу. Моє життя має не просто людський сенс, воно набагато більше — воно настільки більше, що відносно людського сенсу воно вже не має сенсу. Із загального світопорядку, що більший за мене, я досі помічала лише фрагменти. Але тепер я була набагато меншою за людину — і я здійснила б свою винятково людську долю, лише якби скорилася, що й робила, скорилась тому, що вже не є мною, тому, що вже є нелюдським.

І віддаючи себе з упевненістю належності до невідомого. Бо я можу молитися лише тому, чого не знаю. І можу любити лише невідомі прояви речей, й я можу доєднатися лише до того, чого не знаю. Лише це по-справжньому означає віддати себе.

І віддати себе було єдиною можливістю запобігти, аби не втратити себе. Тепер я була настільки більшою, що вже не бачила себе. Такою великою, як пейзаж удалині. Я була вдалині. Але мене можна було помітити в моїх найдалекіших горах і найвіддаленіших річках: синхронна інша реальність уже не лякала мене, і в найвіддаленішому своєму кінці я нарешті могла усміхатися навіть не усміхаючись. Нарешті я вийшла за межі своєї чутливості.

Світ був незалежним від мене — це була певність, до якої я прийшла: світ незалежний від мене, і я не розумію, що говорю, ніколи! Ніколи відтепер я вже не розумітиму, про що кажу. Бо як мені говорити так, щоб слово не брехало за мене? Як я зможу говорити інакше, крім як несміливо, ось так: життя існує, якщо є я, та я не розумію, що кажу. Тому я обожнюю.

Примітки

1

Старий Заповіт. Повторення Закону, 14:12-18. Переклад Івана Огієнка. (Тут і далі — примітки перекладача).

2

Повторення Закону, 14:19.

3

Новий Заповіт. Євангеліє від св. Матвія, 18:7 (Переклад І. Огієнка; 1962).

4

Фавели —