Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

на святкову карнавальну ходу. І треба ж такому статися, що зранку на майдані перед Національною галереєю вони зустріли саме її.

— Micс Роулінг, місс Роулінг, — замахала рукою з балюстради восьмирічна донька Найджела, — тато читав мені вашу книжку, вона суперова! Він обіцяв її надрукувати...

— Крістін, не кажи дурниць, — спробував видавець поставити маленьку вигадницю на місце, але натовп вибухнув оплесками.

«Ну окей, надрукуємо тисячу примірників і на тому край, — подумав про себе, — невеликі витрати, а дитині буде приємно!»

— Окей, Джоан, я надрукую твою книжку! — гукнув до письменниці.

Оплески натовпу переросли в справжні овації.

— Мрії мають здійснюватися швидко! — вигукнув пан у тюрбані й, перетворившись на шарову блискавку, миттю розчинився в повітрі.

Глава десята

Сказати, що перед прем’єрою мого перформансу я не хвилювався, означає не сказати нічого.

Серце калатало в грудях, як у сполоханого горобця. Приступ слабкості накрив мене перед самим виходом на Принцес-стрит десь у районі Пікардійської площі. І хоч час невпинно наближався до одинадцятої години ранку, я дозволив собі не декілька хвилин затриматись біля вуличного художника, який просто на асфальті домальовував різнокольоровою крейдою величезний портрет Леонардової Мони Лізи.

Поруч з ним стояла відеокамера, фіксуючи художній процес на плівку. Місце, обране митцем для роботи, було вельми людне. Від краю портрета до бордюру тротуару лишалося метри зо два і вже численні о цій порі перехожі насилу розминалися в тисняві.

Це теж був своєрідний перформанс.

Жоден з перехожих не наважився пройтися по обличчю Мони Лізи, допоки художник повзав на карачках по асфальту, створюючи свій шедевр. Інша річ, коли натовп лишився із шедевром сам на сам. Тепер йому надавалось «право вільного вибору».

Спершу люди не наважувалися ступити ногами на малюнок. Обходили його обережно, чемно намагаючись пропускати одне одного у вузькому місці. Аж ось спустившись збоку Принцес-стрит до малюнка під’їхав гурт тінейджерів на скейт-бордах.

— Нє хіло намальовано, — промовив хтось із підлітків, що зупинили свої дошки прямо на межі малюнка й сірого асфальту.

— Хто ця шмара?

— Схожа на Бйорк.

— Терпіти не можу Бйорк, поїхали далі.

Усі п’ятеро проїхалися роликами по обличчю Мони Лізи.

Я подивився на реакцію художника. Він сяяв від захвату. На піку емоцій, нахилився до полотняної сумки, що лежала біля його ніг і видобув звідти півлітрову пляшку горілки «Столична».

У наступну мить, як художник запив горілку колою, по обличчю створеного ним шедевру пройшовся заклопотаний молодий чоловік у діловому костюмі. У руках він тримав рідкісну на той час птаху — мобільний телефон «Моторола», по якому активно обговорював питання, в яку компанію краще вкладати гроші: «IBN», «Microsoft» чи «Apple»?

Схоже, молодому поколінню, що активно вступало в життя, було глибоко начхати на шедеври світової культури. Ще б пак, за двадцять років кожен фунт, вкладений, приміром, в «Apple» принесе власнику акцій сто двадцять фунтів доходу щорічно.

«Треба ввечері прийти подивитися, що залишиться від цього шедевру», — подумав я і прихильно піднявши вгору великий палець, подав художнику знак, мовляв: «Я зрозумів твій задум, чуваче».

«Дякую», — здійняв він у вітальному жесті пляшечку добре знайомої мені «Столичної».

Ще позавчора, гуляючи з Катериною центром, я мимохіть зауважував місця, найпридатніші для мого виступу. Наразі це були майданчик біля інформаційного центру та площа перед Національною галереєю. Там завжди юрмився люд і було де приткнутися.

Наблизившись до першої точки, я побачив там силу-силенну поліціянтів, що метушилися між людьми або дивилися на фасад готелю «Балморал».

Раз по раз посеред гомону виринало слово «shooting» (стріляли). Хто стріляв, звідки стріляв, не зрозуміло. Єдине, що мене цікавило, — простір для перформансу. Такого тут не означилось, тому рушив до Національної галереї.

Там теж було повно людей у формі, які опитували свідків імовірного ДТП. Величезний червоний «Рейндж Ровер», що перекривав рух Принцес-стрит, як раз вантажили на евакуатор.

Цікавий початок першого фестивального дня... Там стріляли, тут аварія.

«Треба занурюватись у глибину майдану», — рушив я туди, звідки чулися вигуки «Здійснення ваших мрій прямо тут і зараз!»

Біля колонади галереї штукар у тюрбані роздавав якісь прокламації.

— Гей, юначе, тримай, тут важлива інформація, — тицьнув мені в руки білий папірець формату А-4. — Тобі як актору може знадобитися. Це реальний шанс отримати те, про що мрієш.

Я подякував, спантеличений тим, що перший-ліпший клоун упізнав у мені свого брата-артиста.

Адже я ще не перебрався у театральний костюм, схований допіру у величезній чорній торбі «Адідас», яку позичив у Микитича. Не читаючи, запхав папірець у задню кишеню джинсів, де зазвичай доживали віку непотрібні візитівки та рекламні флаєри.

Сховавшись за величезною пересувною будою, з якої продавали наїдки та напої, я перебрався у козацький стрій прямо на газоні Принцес-стрит Гарден. Крутнув для проби декілька разів золотою сокиркою й мовивши «З Богом!», вирушив на майдан, де ошалілий натовп вітав молоду білявку, що виграла якийсь суперприз.

Я бачив, як посеред натовпу спалахнула і зникла в повітрі вогняна куля, на диво, нікого не ушкодивши. Високий клас мали місцеві штукарі.

Здається, друже, настав час і тобі продемонструвати свої вміння.

Зібравшись із духом, я зайняв бойову позицію: ліва рука на талії, права тримає сокирку, що спирається на стегно, голова гордо піднята, очі дивляться вдалину. Біля ніг сумка, накрита для краси оксамитовим жупаном, поруч з нею козацька смушкова шапка для збору грошенят.

Стояв недовго. Вже за лічені секунди закрутились біля мене двійко хлопчиків років десяти. Рудий і білявий. Усі в ластовинні з яйцеподібними головами й ротами, напханими блискучими брекетами.

— Who are you? (Ти хто?) — питалися в мене по черзі.

Я ж мовчав, дивлячись в одну точку перед собою.

— You real? (Ти справжній?)

— Real! Real! — заволав рудий, побачивши, як я злегка кліпнув повіками.

— What are you doing! Hay, military man, what are you doing? (Що ти вмієш робити? Гей, військовий, що ти тут робиш?)

Жодної відповіді. Наразі білявий здогадався, що треба робити. Розвернувся й чкурнув до прилавків, де торгували сувенірами.

— Hey, mum, give me please some money! (Мамо, дай мені монетку.)

Він повернувся, затискаючи між пальців кутастий четвертак, й покрутивши монетою в мене перед носом, кинув її у смушкову шапку.

— Фюїть-фюїть, — засвистів я і, наполохавши малих, заходився крутити сокиркою, демонструючи всій площі прийоми українського бойового гопака.

— Real! Real dancing soldier! (Справжній! Справжній танцюючий