Сергій Лук'яненко - Лицарі сорока островів, Сергій Лук'яненко

Кріс і Тимур, на перший погляд, не мали жодної подряпини. Поруч із ними, сумно спершись на меч, завмер Толік. Побачивши нас, Кріс ляснув Тимура по плечу і відступив. Тимур, що б'ється досі, як і всі, одним мечем, зупинився. Повільно витяг з-за спини другий меч, провів мечем по клинку. У тиші, що настала, скрип стали здався особливо страшним. З «попрацьованого» леза зірвалася і дзвінко шльопнула на мармур моста важка темна крапля.

— Ні… — тихо промовив один із його супротивників.

Тимур стрибнув уперед. Мечі блиснули, розмиті в блискучі кола, наче лопаті пропелера. Щось забрязкотіло. Це вдарилося об міст вибиту зброю «двадцять четвертих». Ті двоє хлопчаків стояли тепер беззбройні. Їхній поранений товариш спробував підвестися — і це йому майже вдалося. Він був старший за решту, років чотирнадцяти-п'ятнадцяти, весь у шрамах — білих смужках на засмаглій шкірі… Ноги в нього знову підкосилися, хлопчисько впав на коліна. І тут я побачив, що він плаче. Сльози текли по обличчю, він морщився, кривився, намагаючись зупинити їх. Але нічого не виходило. Тоді він упустив голову на коліна. Чи то ховаючи сльози, чи то підставляючи шию під смертельний удар.

Я штовхнув Інгу у спину. Вона схлипнула, приходячи до тями. І пішла вперед.

- Хлопці, привіт!

Це трохи скидалося на глузування. Але, на мій подив, хлопці з двадцять четвертого так не подумали.

— Привіт, Іне… — мляво, безнадійно, але цілком мирно відповів один із хлопчаків, років тринадцяти, кирпатий і пухлощокий. Йому б зараз окуляри на ніс — типовий відмінник із дитячого фільму.

- Ви що стоїте? — раптом закричала Інга. - Перев'яжіть Ведмедика!

Хлопці, наче ошпарені, кинулися до товариша. Але Інга одразу їх відштовхнула і сама схилилася над підлітком. Я підійшов до застиглого на перилах пацану, доторкнувся до плеча. Хлопчик, наче чекав цього руху, його мляве, неживе тіло сповзло вниз. Одна рука в нього ковзнула в отвір перил, захиталася над далекою водою. Мене почало нудити. Невже це неминуче? Невже шлях до миру, до перемоги для всіх не буває без крові? Крові такого ось нещасного хлопця, вся біда якого — у надто правильному дотриманні умов гри? Невже нам не знайти інших шляхів? Або ... ми просто не хочемо їх шукати?

Тимур тим часом почав перев'язувати «відмінника», Кріс взявся за третього хлопця. «Відмінник», морщачись від болю, запитав:

— Що в полон берете?

- Ні, відпускаємо, - добродушно пояснив Кріс. Кивнув на вбитого і зі щирим жалем сказав:

- Я не хотів. Але самі бачили, чи — чи… Ви його заберете, хай поховають на острові…

Хлопчик ошелешено притиснув до грудей забинтовану руку. Розгублено сказав:

— Тільки ми його не дотягнемо. Нехай поки лежить, не скидайте.

Кріс уважно глянув на мене. Я ледь помітно кивнув головою.

- Нічого страшного, - чітко, окремо вимовив він. - Діма з Інгою вам допоможуть.

Перший раз я йшов по ворожій половині мосту. Ми спускалися, але кожен крок все далі й далі видаляв нас від Замку Пунсового Щита. Передумати було ще пізно. Кинути нерухоме тіло, що обм'якло у мене на плечах, побігти… На плечі, під холодіючої рукою, слабо хлюпало. З ран ще текла кров, хоч хлопчик і був мертвий. Дивно, але мені не було від цього ні страшно, ні гидко. Світ змістився, перекинувся, я вже не був земним Дімком. Я став жителем островів, який не боїться ні чужої, ні своєї смерті.

— Алік, а що… з Генкою? — тихо спитала Інга за моєю спиною. Я затамував подих.

— Помер, — без особливих смутків у голосі відповів «відмінник».

Я обернувся. Інга зблідла, губи її здригалися.

— Інго, та ти не хвилюйся, — вів далі Алик. - Це не лише від твого удару. Йому у замку додали. За справу.

Нічого собі! Та й хлопець правив на цьому острові. Довести всіх до того, що за першої нагоди його добили. Пораненого.

А назустріч нам