Таша Клим - Нитки долі: Жереб кинуто, Таша Клим

Швидко набравши текст, я відправив його, навіть не перечитавши. Поки я друкував відповідь, на душі був легкий осад, але тільки-но я натиснув «відправити», разом із листом зникла й моя тривога.

Відповідати мамі було набагато приємніше. Розповівши, де саме знаходжуся, описавши сам пляж, і коротенько, чим ми тут займаємося цілий день, я все ж таки не згадав про дівчину, оскільки й сам нічого про неї не знав.

Далі моїм завданням було написати щось гарне, щось, що сподобалося б незнайомці. Розтягнувшись на спальнику і склавши руки під головою, я опустив повіки і представив дівчину з очима кольору меду.

Зовні долинали веселі голоси друзів, але я міг думати тільки про неї. Її волосся, наче золото переливалося на сонці, а мигдалевидні великі очі так несміливо дивилися на мене. Притискаючи незнайомку до себе, я бачив своє відображення в них, і це було прекрасно. Адже в них був справжній я. Вона дивилася знизу вгору, оскільки була такою маленькою, що маківкою навіть до підборіддя не діставала, і морщила свій кирпатий ніс, а моє серце тільки й робило, що стискалося від розчулення.

Знаю, було безглуздо тягнути незнайомку у воду, але ті хвилини, коли вона була так близько, безперечно, були варті того. А її губи, які навіть стиснуті в лінію від холоду були гарними, постійно притягували мій погляд. На овальному личку слабо виражалися вилиці, а милі щічки так і просилися, щоб їх погладили.

Таким я завжди хотів бути! Щасливим!

У голові закрутилися рядки, тому я перекинувся на живіт і швидко розгорнув щоденник, щоб усе записати. Ще ніколи я не писав вірш, будучи оповитим натхненням повністю. Вийшло лише два куплети, але це стало найкращим, що я коли-небудь створював.

«Треба показати Сему, може, він щось виправить чи додасть», — подумав я й поквапився з намету.

Друзі весело грали в карти, сидячи навколо столика й зовсім не звертали уваги на мою відсутність. По пристойній пачці купюр біля Сема я здогадався, що вигравав він. Джеймс, як завжди, труїв жарти, які були зрозумілі тільки йому.

— О, Джейк! — першим мене помітив Джон.

— Запрошую взяти участь, тебе я ще не обчистив, — сказав Сем, кинувши на мене швидкий погляд, будучи повністю зосередженим на грі.

— І захопи пиво, бо спека страшна, — додав Джеймс, навіть не повернувшись.

Діставши з мініхолодильника чотири пляшки, я приєднався до друзів. А ось грати не варто було. Я ніколи не був сильний у картах, тому теж пав жертвою Сема. Тішило лише, що ставки були по одному долару.

Після того, як я легко написав вірш, мій настрій покращав, що помітили хлопці. Після кількох партій у покер плаский гумор Джеймса почав викликати сміх. Більше того, я навіть думав про те, що деякі його приколи хороші.

— Коротше психіатричну лікарню захопили хворі, — почав він черговий жарт. — І знаєте, що вони вимагали?

— Що? — не приховуючи усмішки, одразу спитав я.

— Мільйон гелікоптерів і один долар, — відповів Джеймс і вибухнув сміхом.

Щоб його, цей прикол порвав усіх. Сем, бувши найсерйознішим серед нас, сміявся на рівні з рештою. А оповідач і зовсім мало не плакав.

Поповнення кишень Сема закінчилося, коли спорожнів мініхолодильник. Сам я випив лише одну пляшку пива, а ось інші розійшлися добре. Не дивно, що Сему теж припали до смаку жарти Джеймса.

Спека стояла нестерпна, тому Джон із Джеймсом пішли скупатися, а я вирішив закинути нову партію випивки охолоджуватися.

— Судячи з твого настрою, напрошується висновок, що вірш написаний. Я маю рацію? — спитав Сема, ставши поруч, аби допомогти.

Повернувшись до друга, я всміхнувся і відповів:

— Так. Мені здається, вийшло добре.

— Покажеш?

— Ти ще й питаєш?

Розповідати Джону та Джеймсу про незнайомку поки що не хотілося, тому я запропонував Сему прогулятися. Ми відійшли приблизно на сто ярдів від табору, ближче до вежі рятувальників, і сіли на піску. Розгорнувши щоденник на потрібній сторінці, я простяг його другу.

Без жодної емоції на обличчі Сем швидко пробігся очима по рядках вірша. Скоріш за все, він навіть прочитав його кілька разів. А я весь цей час, здається, не дихав, чекаючи на вердикт.

З напівусмішкою Сем згорнув щоденник і простягнув мені.

— Що? Так примітивно? — Мені дуже хотілося дізнатися його думку, адже Сем ніколи б не збрехав. До того ж він добре розбирався не лише в прозі, а й у поезії. Останні тексти пісень були написані не без його участі.

— Зовсім ні, мені сподобалося. Це дійсно гарно, — задумливо промовив він.

Я вдивився в обличчя Сема.

— У тебе якась дивна реакція, — заперечив я.

Знову подивившись на шкіряну палітурку в моїх руках, він сказав:

— Прочитавши цей вірш, я зрозумів тебе.

— А от я тебе щось не зрозумію.

Сем підняв до мене погляд, і я побачив повноцінну усмішку на його обличчі.

— Джейку, ти й раніше писав гарні вірші, нехай рідко, але це були справді гарні речі.