Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

class="p1">Стас садовить її до своєї машини-«копійки» й везе додому. Якщо можна назвати домом те місце, де Дарина із невеликим перервами мешкала, відколи себе пам’ятала. Все — як було. Минуло три роки. Але так само смердять сірі бетонки і так само сяють неприродною яскравістю малесенькі острівці гламуру крамниць і кав’ярень, які виникли на цьому потворному житловому масиві після розвалу Союзу. Клубок у єстві Дарини, який сформувався вже давно, який лише почав ворушитися при в’їзді до рідного міста з траси, зараз, здається, задушить Дарину. Стасові ніби передається її стан, який мимоволі починає непокоїти і його, і він, як пес, який не терпить поганого стану господаря, заспокоює Дарину.

— Як я тебе розумію. Я сам їздив до Європи, а потім повертався сюди. Але в тебе буде житло в доброму куточку. От побачиш!

Дарина народилася і виросла в Києві, і вона знала, що в цьому місті в коловерті бруду й паскудної штампованої банальності справді існують крихітні мікрорайони, де київська земля ніби торкається неба.

А те, що для Дарини іменувалося банальним прислівником «додому», було однокімнатною квартирою в бетонній п’ятиповерхівці з кімнатою чотирнадцять квадратів, кухня — п’ять, у під’їзді, де на першому поверсі інших квартир не було, бо простір, де б мали бути інші квартири, належав гастроному, нині то магазин продуктів «Цілодобово». Два вікна кімнати й кухні завжди блокувалися машинами, які привозили товар. Від’їздили одні, приїздили інші. І так завжди. Якщо ж траплялося таке диво, що машин не було, перед вікнами трохи на відстані бовваніли похилі кілки, до яких були прив’язані мотузки, щоб мешканці першого поверху могли сушити білизну, бо в інших були балкони.

Стас пригальмував свою «копійку» біля того триклятого під’їзду. Веде Дарину між рядами машин. Їх зустрічає власниця «Цілодобово», Анжела Захарівна, Захарна, яка стоїть на порозі в розстебнутій норковій шубі з декольте до пупа. Так само вона стояла тут у той день, коли Стас забирав Дарину й віз її до автобуса на Німеччину три роки тому. Лише, здається, шуба була інша.

— Дякую, Стасику, то я відсипаюся і завтра дзвоню тобі.

— Зачекай, Дарцю, я маю знати, що ти потрапила в дім.

Дарина зі Стасом заходять до під’їзду й стукають в обдерті вимазані-не пойми-чим двері, на яких написано: «баба ніна дура». «Якщо вхід до раю — то вишукана й урочиста брама, то до пекла веде щось таке», — думає Дарина, згадавши зображення воріт в ореолі сяйва та манірного херувима з мечем біля ліжка Нацика.

Ніхто не відчиняє. І ось уже лунає голос Захарни:

— То ти ключика не маєш, Даринко?

— А що, баба пішла? Вона добре знала, що Дарина приїде сьогодні! Я їй вчора тричі нагадав!

— Вона пішла до ЦСБ. Скоро буде!

— Куди-куди?

— Ну, до нашої церкви! До суду божого! Ти ж, Стасику, знаєш цих кадрів!

— До церкви суду божого? Але ж сьогодні не неділя! Чого було пертися до того кінотеатру?

— А вона тепер і в них підлогу миє! — кричить Захарна. — Помиє в мене і біжить до них. А ви можете поки зайти до нас, до «Цілодобово», може, щось візьмете перекусити з дороги? Якщо у вас лише валюта, я вам обміняю. За добрим курсом.

— Нічого, Захарно, ми поки посидимо в машині.

— А який ще божий суд? Який кінотеатр? — не розуміє Дарина. — Я не спала дві ночі, ти поясни мені...

— Ти пам’ятаєш кінотеатр, який загнувся після розвалу Союзу? От якби знав, провіз би тебе коло нього.

— На біса він мені?

— Та це тепер головна радість у нас на районі. То там тепер оселилися ці, служники церкви суду божого. Відремонтували ту бетонну байду, почепили якісь плакати. Тіпа вони вершать суд божий. Оце єдина новинка на районі, поки тебе не було. Мені воно непогано, в мене в ларьку ці цеесбісти добре беруть цигарки й горілку. Такі новини. А ще в нас тепер не купонокарбованці, а гривні.

— Але ж це не лише у нас на районі.

— Це по всій державі. Але від того нічого не змінилося. Все інше те саме... Ось преться твоя бабка...

— Повернулася! — єхидно вигукнула бабуся, побачивши Дарину.

— Я ненадовго, — відповіла Дарина.

— Це вже як Бог вирішить. Багато разів ішла ти з цього дому і все одно верталася сюди. Вількомен, фрау дойче! Як там твоя мутер? Не збирається назад?

— А ти, бабусю, виявляється, досконало володієш німецькою!

— Я ж всю війну пройшла! — вигукує бабуся свою коронну фразу. — Давай, заходь, що стоїш на порозі? Додому приїхала! Зараз вип’ємо по сто грам за повернення.

В квартирі на першому поверсі нічого не змінилося. Бабусин матрац охайно застелений. Даринин диван, який їй купив котрийсь із материних тимчасових громадянських чоловіків ще до того, як мати злиняла до Німеччини, завалено клунками, які бабусі заміняють меблі. Клунки всі полотняні, жодного целофанового. Протягом свого проживання у цій квартирі від 1960-го року баба не купила жодної шафи, жодного стільця. Нехай в цій хаті, яку дали їм із п’ятнадцятирічною дочкою, матір’ю Дарини, все буде, як у фронтовій землянці, «вйотся в тєсной пєчуркє огонь». Щоправда, в кухні стоять стіл і дві лави. Нічого, скоро Дарина переїде звідсіля. От тільки забере свій диван. І стіл з лавами теж забере. Нехай стара сука їсть з підлоги. Як собака з миски.

Бабуся витягує з одного з клунків — а у своїх клунках вона орієнтується віртуозно, ніколи не плутає, того, де цвяшки, з тим, де металевий посуд — три алюмінієві стопки, дістає із полотняної сумки пляшку з горілкою, поривається розлити на трьох.

— Бабо Ніно, я за кермом, — відмовляється Стас.

— Ну, хоч нюхни, чисто символічно, — бабуся плескає краплю в алюмінієву чарку для Стаса, — возиш цю хвойду, а мене до церкви ні разу не підвіз.

Тільки-но Стас відкрив рота, щоб нагадати бабі, що церква суду божого — за два кроки звідсіля, розвертатися й виїжджати довше, ніж іти пішки, як втрутилася Дарина.

— Бабусю, якби я була хвойдою, то заробила б стільки, що могла б і не сунути до тебе, навіть ненадовго. Пожила б у готелі, поки оформлю купівлю хати. А я працювала в Німеччині нянькою.

— Нянькою? То ти так добре вивчила шпрехен зі дойче?

— Родина була з Києва. А тепер, бабусю, забери свої погані клунки з мого дивану. Я хочу відпочити з дороги.

— Відпочивай, звичайно ж, відпочивай, Даринко! —