Артур Чарльз Кларк - 2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк

останнього кола перед фінішем. Те, що пропонував Флойд, була справжня азартна гра, ризикована авантюра, можливо, навіть остання та найбільша в його житті й у діловій кар’єрі. Хоча він, звісно ж, ніколи не наважиться сказати про це своїй раді директорів. А ще менше — леді Джесмін.

— Білле, — промовив він, — а що думаєш ти?

Його син, урівноважений та надійний, але без тієї живої, азартної іскри в очах, яка, можливо, вже й не потрібна нинішньому поколінню, дав саме ту відповідь, на яку сер Лоренс і чекав.

— Ця теорія цілком обґрунтована. «Юніверс» міг би це зробити на папері. Але ми вже втратили один корабель. І ризикуємо ще одним.

— Хай там як… він усе одно полетить до Юпітера… Люцифера.

— Так… але тільки після повної перевірки на навколоземній орбіті. І чи усвідомлюєш ти, що потягне за собою цей, запропонований тобі, політ навпростець, найкоротшим шляхом? Та «Юніверс» поб’є всі рекорди швидкості… долаючи на розвороті понад тисячу кілометрів на секунду!

І це було найменш удале, що він міг сказати цієї миті, бо після таких слів сина у вухах його батька знову азартно загриміли копита.

Та вголос сер Лоренс сказав лише таке:

— Їм не зашкодить провести деякі тести, хоча капітан Сміт і опирається цій ідеї руками й ногами. Навіть погрожує подати у відставку. А поки те та се, зв’яжися зі Страховим товариством Ллойда, бо, можливо, нам доведеться відмовитися від претензії на виплату за «Ґалексі».

Ба більше, міг би він додати, якщо ми, як іще дорожчу «фішку», збираємося кинути на гральний стіл мій «Юніверс».

А ще він непокоївся за капітана Сміта. Тепер, коли Лаплас «сів на мілину» або, якщо точніше, «у калюжу» на Європі, серед командирів зорельотів, що ще залишались у розпорядженні сера Лоренса, найкращим був Сміт.

Розділ 33. Піт-стоп[55]

— Ніколи не бачив бруднішої та мокрішої роботи від моменту закінчення коледжу, — пробурмотів головний інженер. — Але це найкраще, що ми можемо тепер зробити.

Імпровізований трубопровід тягнувся на п’ятдесят метрів по скелі, яка сяяла сліпучим блиском, що відбивався від інкрустованих у неї кристалів замерзлих органічних сполук, до поки що спокійного жерла Старого Служаки, де він закінчувався прямокутним, спрямованим униз розтрубом. Сонце щойно піднялося над пагорбами, і ґрунт, через те що підземні, точніше, «під-галлеївські», водні резервуари гейзера відчули перший дотик тепла, починав уже потроху тремтіти під ногами.

Спостерігаючи за цим з оглядового салону, Гейвуд Флойд не міг повірити, що так багато всього трапилося лише за останні двадцять чотири години. Найголовніше, корабель тепер був розділений на дві суперницькі фракції: одну очолив капітан, а на чолі другої довелося стати самому Флойдові. Представники обох угруповань ставилися до своїх супротивників з холодною ввічливістю, і прямого обміну ударами не було, але Гейвуд виявив, що в певних колах його тепер «ушановували» прізвиськом «Флойд-самогубця». І таке «вшанування» його якось не особливо радувало.

І все-таки ніхто не зміг знайти нічого принципово неправильного в маневрі Флойда — Джолсона. (Ця назва була неправильна: Флойд наполягав на тому, щоб усі заслуги дістав Джолсон, але його ніхто не слухав. А Михайлович запитав: «Невже ви не готові розділити з ним відповідальність за помилку?»)

Перше випробування відбудеться хвилин за двадцять, коли Старий Служака, з деяким запізненням, що незвично не пунктуально, як на нього, привітає місцевий «світанок». Але навіть якщо все спрацює і паливні баки почнуть наповнюватися кришталево чистою водою, а не каламутною суспензією, як передрікав капітан Сміт, дорога до Європи все ще залишатиметься закритою.

Незначним, проте й не таким уже непомітним фактором були побажання пасажирів-знаменитостей. Вони очікували, що повернуться додому за два тижні; тепер же, на їхнє превелике здивування, а в деяких випадках це був справжній жах, люди зіткнулися з перспективою небезпечної рятувальної експедиції через половину Сонячної системи — і, навіть якщо вона завершиться успіхом, жодної конкретної дати їхнього повернення на Землю ніхто назвати наразі не може.

Вілліс був збентежений і просто знавіснілий: усі його плани йшли дружними рядами під три чорти. Він мотався туди-сюди, бурмотав щось там про можливі судові позови, але ніхто не виказував до нього ні найменшого спочуття.

А от Ґрінберґ, з іншого боку, був просто в екстазі: він знову порине з головою, як колись, у справжнє космічне життя! Та й Михайлович, що багато часу проводив у своїй далеко не звукоізольованій каюті, шумно та голосно щось там постійно награючи, складаючи нові мелодії, був майже в такому ж самому захваті. Дмитрій геть не сумнівався, що ця несподівана зміна курсу надихне його на взяття нових висот у творчості.

Щодо Меґґі М., то вона висловилася по-філософськи.

— Якщо це може врятувати таку велику кількість людських життів, — сказала міс, проникливо дивлячись Віллісові прямо в очі, — як тут узагалі можна заперечувати?

Що ж до Іви Мерлін, то Флойд доклав неабияких зусиль, щоб пояснити їй суть справи, і з’ясував, що вона, зрештою, надзвичайно добре зрозуміла ситуацію. І саме Іва, на його безмежний подив, поставила запитання, яке, крім неї, схоже, більше нікому не спало на думку висловити вголос:

— А якщо, припустімо, європіанці не захочуть, щоб ми висадилися, навіть для того, щоб урятувати своїх друзів?

Флойд глянув на неї з неприхованим здивуванням. Навіть зараз йому все ще було важко сприймати її як справжню людину, а не вигаданого персонажа з фільмів. Він ніколи не знав, в який момент вона промовить якусь глибоку блискучу думку, а в який бовкне цілковиту дурню.

— Дуже гарне запитання, Іво. Знаєте, я також запитую себе про це.

І Флойд казав правду: він ніколи не збрехав би Іві Мерлін. Це до певної міри було б актом святотатства…

Над жерлом гейзера з’явилися перші клуби пари. Вони вистрілювали вгору й летіли вдалечінь майже у повному вакуумі своїми неприродними траєкторіями, швидко випаровуючись під палючим сонячним промінням.

Старий Служака знову кашлянув і прочистив горло. До неба швидко почав здійматися сніжно-білий, і на диво компактний, стовп крижаних кристалів і крапель води. Земляни, покладаючись на свої інстинкти, очікували, що він от-от повалиться і впаде, але, звісно, цього не сталося. Той стовп ріс дедалі вище, майже не розширюючись, поки не злився з величезною, сяйливою оболонкою комети, яка далі переростала у хвіст, що й досі все ще продовжував рости й ширшати, в міру того як комета чимраз ближче підходила до Сонця, огинаючи його. Флойд із задоволенням зауважив, що їхній «водогін» почав трястися, коли в нього пішла рідина з гейзера.

За десять хвилин на капітанському містку