Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

— Воно... ось... мало н-не влучило у мене...— насилу промовила дівчина.

На столі серед уламків чашки в калюжі розлитого чаю лежала кругла каменюка. Федя підняв її, зважив на руці й оглянув з усіх боків — ані написів, ані послань. Певно, знову хлопчаки.

— Нічогенький подарунок. Якби це прилетіло тобі в голову, могло б...— він не закінчив, побачивши вираз її обличчя.— З днем народження!

Дівчина роздратовано штурхонула його в плече. Вони мовчки постояли посеред кухні, потім Джекі напружено витягнула шию, до чогось дослухаючись. У цю мить вона нагадувала Феді оленятко, що раптом відчуло поблизу небезпеку.

— Що це? — прошепотіла вона.— Чуєш?

Десь оддалік лунали обурені вигуки й тупіт. І вони наближалися до будинку.

— От дідько...— видихнув Федя.— Схоже, до нас заявиться ціла делегація.

Ворота здригалися від ударів. Хтось кричав п’яним басом, хтось бридким голосом кликав господарів. Федя відсунув фіранку й визирнув на вулицю. Хвіртка рипнула, й непрохані гості зайшли у двір. Ближче за всіх стояв товстий низькорослий дядько в сорочці навипуск, заляпаній чимось жовтим. За його спиною штовхалося кілька тіток зі злими розпашілими обличчями. Одна з них, у червоній хустці, щось лементувала, впершись руками в боки. Навколо з реготом, кидаючись один в одного камінчиками, бігали вже знайомі романівські пацани.

— Бісові аборигени! Чого їм треба? — просичав Федя.— Так, ти стій тут. А я піду й побалакаю з ними.

— Ану ж, Цицероне,— підколола його зеленоголова.— Сподіваюся, ти добре лазиш по деревах!

Ні, вона справді нестерпна. Федя пропалив Джекі злим поглядом і пішов до дверей.

Забачивши його на порозі, сільська делегація завмерла, а тоді вибухнула обуреним галасом. Федя стояв на порозі, схрестивши руки на грудях.

— Що сталося, шановні громадяни?

— Скільки можна терпіти це неподобство! — випалив чолов’яга у брудній сорочці.— Годі вже з людей знущатися! У Семенівни корова захиріла, у мене помідори зів’яли, у Гаськів вода в колодязі смердить! І отак уже цілісінький тиждень: то те, то се. Тільки ви в’їхали — і почалося!

— Так і є! — підтакувала тітка в червоній хустці.— Правду каже баба Маня — ви в усьому винні! Не можна в це місце лізти! Думали, пропало оте чудило, то й нехай, нікому цей будинок не потрібен... Чого вам тут треба?!

Федя здивовано вигнув брову. Кам’яний вік, їй-бо!

— Слухайте, це ж просто смішно! Якщо у вас якась не така вода в колодязі — пишіть скаргу до відповідних служб, будинок наш до чого? — уже відверто розлютився він.— І хто така баба Маня?

— Ви щось у підвалі варите, потім у саду виливаєте, а все до річки потрапляє! Ви воду труїте, а ми відбуваємося! — обурено заклекотів дядько.— Баба Маня ще жодного разу не помилялася!

— Ага, Ванга з Романівки,— вишкірився Федя.— А крім її слів, у вас є якісь докази?

— Тиць-дриць, добривечір! Та ти на дівку свою подивися! Наркоманка бісова! Наче ми тут таких не бачили! — заверещала інша баба й тицьнула пальцем за спину Феді. Хлопчаки на паркані заґелґотіли.

Неважко здогадатися, що там стояла Джекі. Федя шумно видихнув і обернувся з наміром заштовхати її в будинок. Але не встиг він вимовити хоч слово, як вона раптом міцно стиснула його зап’ясток і похитала головою. Її погляд у цю мить був настільки владним, геть не схожим на звичайний — переляканий і недовірливий, що Федя навіть не наважився заперечити. Серце калатало у грудях молотом. Джекі розтиснула пальці й пішла гравійною доріжкою до самого паркана.

— Слухайте,— стиха сказала дівчина, спідлоба дивлячись на обурену юрбу. Дивно, але всі одразу припинили кричати.— Щиро кажучи, я б і сама тут не жила, але більше просто ніде. Запевняю: ми не псуємо воду й не впливаємо ніяк на ваші помідори. Але я обіцяю — ми запросимо інспекцію, пустимо їх у підвал, у будь-яку кімнату, нехай обстежать. Захочете — покличемо священика, приведемо бабу Маню, щоб вони оглянули будинок. Нам нема чого приховувати.

— Обіцяє вона! — пирхнув «ватажок» романівців.— Та хто в це повірить?! Поки твої екологи доїдуть, у нас пів села вимре!

— Зачекайте,— промовила Джекі та зробила паузу. Люди знову витріщилися на неї і замовкли.— Ми не ховаємося від вас. Ми ходимо тими самими вулицями, п’ємо ту саму воду, дихаємо одним з вами повітрям. Їхати мені нікуди. От він,— вона вказала на Федю,— людина тут нова, він з міста. І може виїхати. Але обіцяє вам не він, а я. І я залишуся тут, з вами. Романівка — моє село, тож з’ясуймо все разом.

Люди знову невдоволено загули.

— Дивися мені! — крикнула тітка в червоній хустці.— Щоб до неділі все стало як було!

— Ми зробимо все, що зможемо.

Баби зацокотіли язиками, проте не заперечували. Натовп ще трохи потупцяв, але вже за кілька хвилин розійшовся, хлопчаки зістрибнули з паркана й з гиканням розбіглися.

Федя увесь час зачаровано спостерігав за дівчиною і, на щастя, вчасно згадав, що час стулити рота та зробити більш-менш інтелектуальний вираз обличчя.

— Як ти це зробила? — не витримав він.— Я боявся, що вони тебе розірвуть. Як це ти спровадила їх так швидко?

— Ой Боже,— засміялася вона.— Ну, ти бачив би себе! Лорд із замку! Федю, ці люди бояться! Вони забобонні й дурні, а дехто просто п’яний як чіп. Баба Маня тицьнула пальцем на «проклятий» будинок — вони й припхалися сюди. Я просто стала на їхнє місце й сказала те, що вони хотіли почути, а не бундючилася, як індик.

Вона переможно всміхнулася. Федя окинув її оцінювальним поглядом.

— А ти небезпечна.

— Я просто розуміюся на людях. А ти — ні.

— Ну звісно. Щоправда, ти наобіцяла їм, як депутат перед виборами, і тепер нам доведеться все це розхльобувати.

— Принаймні ніхто не кричить і не виносить двері.

— Добре,— він кивнув і примружив очі.— Але мене хвилює інше. Якщо баба Маня послала їх сюди, хто підкинув цю ідею тій бабці?

— Ой, ти б її бачив! — похитала головою Джекі.— Вона, бува, таку фігню верзе, могла й сама вигадати.

— Тобто, це випадковість? — Федя посміхнувся й махнув рукою: мовляв, безнадійний випадок. Як він і гадав, жест спричинив негайний ефект — золотисто-зелені очі дівчини спалахнули образою.

— Може, поясниш?

Але він неквапом рушив