Анджей Збих - Ставка більша за життя. Частина 3, Анджей Збих

батьківщині у Відні. Не буде ніякого “потім”: Пфістер дав наказ розстріляти Калерта, і Клосс знав, що на скасування цього рішення годі сподіватись.

Коли, повернувшись від Томалі, Клосс зайшов у казино, там було порожньо. Симона стояла біля стойки й витирала чарки. Вона робила це вправно, швидко, ніби нічого, крім цих чарок, її не цікавило.

Клосс сів до столу, вона негайно підбігла, несучи порцію гуляшу.

— У мене для вас є дещо із Франції, — сказала вона. Налила чарку і відразу сховала пляшку під прилавок. Симона стала поруч з Клоссом.

— Ви сідайте.

— Ні, спасибі, — шепнула вона. Ніколи, працюючи в казино, Симона не сідала до столиків. — Пане капітане, — почала вона кострубатою німецькою мовою, раптом перейшла на французьку і заторохтіла своїм паризьким діалектом, ковтаючи закінчення й цілі слова. — Пане капітане, скажіть, бога ради, що вони хочуть з Рольфом зробити?

Клосс мовчав. Він розумів, що повинен їй це сказати, але не наважувався.

— Гансе, — шепнула вона. Симона знала його ім’я, але до Клосса зверталася так уперше. — Гансе, — повторила Симона, — я чула, як Зіберт, ад’ютант генерала, говорив, що його розстріляють. Це правда?

Він мовчав.

— Благаю — це правда?

— Так, Симоно…

— Треба щось зробити, — це був мало не крик. — Треба йому допомогти, просити генерала. Він не схотів мене прийняти. Вони не повинні його розстріляти… Зробіть щось, пане капітане, негайно зробіть щось!

Клосс подумав про тих, кого розстрілювали у Франції і розстрілювали у Польщі. Він не міг допомогти Калертові й не хотів брехати.

— Я безсилий, Симоно, — сказав він. — Я намагався… — Голос йому урвався.

— А Рольф вважав вас своїм другом. — Вона сказала це по-німецькому і відразу перейшла на французьку. — Ви ставитеся до мене з погордою? Ви гордували і Рольфом, і мною. Француженкою, що пішла за німця! Я пішла за німця, — крикнула вона, — і нічого мене, крім нього, не цікавить. Він не повинен загинути, ви чуєте? Ця проклята брудна війна не повинна забрати його від мене!

Клосс мовчав.

— Ви незворушний і холодний, як усі пруссаки, — вона заплакала. — А я гадала…

На порозі казино з’явився Куссау. Він зметнув руку в гітлерівському привітанні і з неприхованою іронією подивився на Клосса й Симону.

— А він? — спитала вона раптом. — А може, він захоче допомогти?

— Це безнадійно, Симоно, — твердо сказав Клосс.

Вона, звичайно, не повірила. Незабаром Симона вже підходила до столика есесівця, несучи на таці чарку й ту саму пляшку французького коньяку, яким частувала й Клосса. Вона зупинилася поруч з гауптманом Куссау, як нещодавно спинялася біля Клосса. До нього долинали уривки їхньої розмови, м’яка, школярська німецька мова Симони й тверда берлінська вимова есесівця.

— У мене величезне прохання, капітане, величезне, — говорила Симона. — Ви знаєте, очевидно, що йдеться про Калерта. Лише ви можете мені допомогти.

— Ми поговоримо про це, — Куссау зручно розлігся на стільці, — поговоримо, дитинко. У тебе є щось краще за цей гуляш? Може, сосиски? Учора ти нам давала чудові сосиски з гірчицею.

— Для вас є.

Вона зникла за перегородкою буфету, а Куссау вищирив зуби, посміхнувшись.

Клосс підвівся. Що б він зробив зараз, це підійшов би до Куссау й сказав, аби й Симона почула: “Не дури дівчину. Адже добре знаєш, що Калертові ніхто не допоможе і сам усе зробив, щоб його розстріляли”. Та він мовчав, мусив мовчати. Гостра сутичка з Куссау ризикована, це ускладнило б виконання доручення, а Клосс уже навчився стримувати себе, на війні не існує нічого, крім того, що служить війні. А проте…

Симона принесла сосиски. Куссау ковтав їх, намащуючи гірчицею. Француженка стояла поруч.

— Ще одну чарку коньяку, — сказав Куссау. — А про Калерта, дитинко, поговоримо згодом. Згодом, у мене в кімнаті. Якщо, звісно, ти матимеш бажання.

Клосс вийшов.

Кімната Клосса була на третьому поверсі в кінці коридора. Через вікно він бачив річку Регу, міст і узлісся. Далеко на обрії спалахували блискавиці. Там був фронт. Якщо вдасться зберегти цей міст, думав Клосс, бронетанкові частини відразу вийдуть на оперативний простір, опиняться в тилу Pommern Stellung,[3] вийдуть до моря. Як оцінює ситуацію генерал Пфістер? Коли він дасть наказ висадити міст? Якби він смертельно не боявся Гіммлера, то, безперечно, наказав би знищити міст раніше, але тоді він відрізав би відхід німецькому авангарду, що перебуває на тім боці річки. Може, він уже пожертвував ними? Він знає, що на рубежі Реги не втримається, але розуміє також, що наступ треба стримувати.

Він подивився на годинник. Маленька стрілка майже добігла до цифри вісім. Клосс увімкнув радіо, знайшов потрібну хвилю: якусь часину він чув лише тріскотняву, потім крізь шум і гурчання прорвалися перші такти Полонеза ля-бемоль мажор. Йому здалося, що вони звучать надто голосно, що музика лунає в усіх куточках палацу. Вимкнув радіо. Отже, повідомлення ще не дійшло Не могло дійти. Янка та Ервін вийшли три години тому, у Добжице будуть найраніше опівночі, а коли Вайс устигне передати доручення радистові? Встигне. Він стягнув сорочку і впав на ліжко. За кілька хвилин прокинувся від стуку в двері. На порозі стояла Симона.

— Я прийшла, — сказала вона. На ній була вечірня сукня, в якій вона ніколи не з’являлась у казино.

Він схопився з ліжка.

— Сідайте, Симоно… Я зараз…

— Я сяду поруч з вами, — блідо всміхнулася вона. Зажурила. Він побачив її обличчя дуже близько, коли подавав вогонь.

— Я могла піти до вас або до нього, — шепнула вона. — Я знаю, що ви не любите наражатися, знаю, що це небезпечно, та якби ви справді схотіли… Може, варто спробувати… — додала вона. Клосс помітив, що Симона насилу стримує сльози, губи її тремтять, і коли всміхнеться за хвилю, то здобуде над собою величезну перемогу. Клосс знав цьому ціну.

— Симоно… — почав він і відразу зрозумів, що вона не повірить нічому з того, що почує від нього.

— Може, варто спробувати… — повторила Симона. — Він сидить у підземеллі, я просила, щоб мене до нього пустили, щоб я могла побачити його. Гансе! Ти не відмовиш?.. Ти любив Рольфа, і я тобі теж трохи подобаюсь.

— Симоно, — сказав він твердо. — На що ти від мене сподіваєшся? На співчуття?

— Ні, — гостро кинула вона. — Не співчуття. На це я не сподіваюсь. Я знаю, що даремно нічого… Я ладна… Адже ви не повинні вбити його! Це неможливо! Це абсурді Безглуздя! Нащо Рольф має гинути? Я ніколи не повірю… Якщо не можна його звільнити, дайте йому втекти… Гансе! Адже…

— Спробуй добитися до генерала, Симоно. І не покладай великих надій, — це